змовка

Приклад 1:
122 ми йдемо від невідомого до невідомого а відрізок між невідомим і невідомим — це наша спроба чи то об’єднатися з реальністю чи то роз’єднатися… та ми не маємо часу аби дізнатися про результат нашої спроби на тлі всіх перетікань і перевтілень тому і відрізок між невідомим і невідомим — теж невідомість… голос: щоб проснутися треба спати спати і спати… ніхто не поспішає але тріщини на корі стають ширшими за кору тріщини стають корою а смужки кори тріщинами ніхто не поспішає… поспішають чужими шляхами на чужі кораблі сідають будують пустелі на луках квітучих — помічники ночей… синій прохід з чистим полиском світла тремтить крапками лише зрідка розтікаючись як і розмова що глибиниться — коли вони нахиляються один до одного і не стає чутно слів… коли ж посутеніє і вони підуть — згасне і той синій прохід — пам’ять про цих незнайомих мені людей на якійсь маленькій станції де втома нараз опосіла мене… що тут вдома доб’єшся… світу побачу і сам обітруся… поїхав а через рік приплив на турецькому кораблі золотого стільця привіз… це був перший чужий корабель… 124 по зливі сині бджоли — на глибині одсвічують польоти… погублені серпи — блискучі зрізи місяця… ненамальовані незнані квіти немовлені слова… в садку розбиті інструменти весіль осінніх… на яблунях ні яблука — лише прозора клітка… струмок і перші пера інею на ньому золотяться… хвилі зелених трав… за квіткою квітка вистрибує а коників ще не видко… дівчина у вінку рукою мені махає — та мене вже не видко… ДОРОГА ДО ГОРИ якщо нема гори то вона будується з вітру… тіней… потоків… холоду… срібла… і ось вона громаддям заступила день — вмикаю світло… головний архітектор не пізнає своїх споруд бо східці що ними треба підніматись завше ведуть до руїн… 126 просинається золото… риплять сходинки… хтось балака з блакитним глеком… квіти покидають засідку… опускається звідний міст… шум прибою наростає… живу чи щось таке… серед руїн… зло засмучує але смуток єднає з Богом… МЕЛАНХОЛІЯ жовта табличка над дорогою… щось витерте або ще не написане… потім острів піску серед води… потім листок… не злетів із гілки ти казав що приїдеш… ти казала що любиш… тихо грає музика… зелень вкривається снігом… десь чекають… всі кудись ідуть… я знаю лише одну зупинку де всі сходять… але Господь милостивий… вечір… дзеркало розбилось: міріади крилець… останні відблиски світла лікують комах… 128 ЗИМОВЕ за деревами я розрізняю геометрів що неквапно зводять піраміди невеличкі двометрові піраміди блакитні аж перламутрові… можливо вони є шпилями щонайвищих гір але окремо від гір… і як тільки пустка безлюддя оселиться в цій місцевості геометри хутко відлетять за тисячі кілометрів аби з тугою в серці зимовими вечорами розповідати про вершини недосяжних гір… часом я бачу їх на пагорбах або над водою або між дерев… вони останці льодовикових епох і мене тягне до них… та коли ми ненароком стрічаємось — спалахують війни епідемії і землетруси… і я боюся їх бо я один із них… 129 я не думав що це займе так багато часу мені здавалося що я усвідомив контури царства… це був варіант води із блиском при сонці… нахиляючись до квітки я помічав грати моя втихомирена досконалість розпізнавала обмежену безкінечність і дорогу творену хаосом і даремне хотів я заснути аби звести пісок діянь до одного радісного скрику пробудження… борсатись — ще більше заплутувать шовкове невидиме що з нього і спека і холод а коли ненароком торкнешся вузла котрий міцно затягся то тільки і втіхи що від вузла до вузла — простори безкраї… 130 хвилі і хвилі… жінки дослухаються до шуму хвиль і їм хочеться народжувати дітей але занадто довго вони дослухаються… аж холоне пісок і проступають камені — їхні сумніви що об них розбиваються хвилі… і тоді їм лишається вечорами сидіти в кафе і знати про море так наче б вони його ніколи й не бачили — а тим часом проміння витікає і їм лишається тільки ніч… СЛІД ПОРАНЕНОГО від вітру звузився прохід алеї завалений темним його пасмом із слідом пораненого там де дика троянда виглядає з гущавини… тобі легко мене покидати мені ж відходячи хочеться залишити все таким як було тоді… коли ще ніхто і гадки не мав що десь у гущавині розквітне троянда 1 3 1 І ВОЛЯ І СУМ а пух летить… і на мені він і на цьому чоловікові що показує де на мені пух і хоче оббирати… а коли оббира то сміється і показує де на ньому сів пух… він низенький і згорблений і його писк у білому мареві пуху мов писк поліна над рівчаком що ним переходять саме в цю мить… і до краю ще не вгрузле в багно — воно звучить і прискає тоненькою світла мережкою то на нього то на мене: і воля і сум… все добре гладенько але слід посланця лишається… заглибина… горбик… певна незручність що з неї починається спогад а як добре ви задумаєтесь то й побачите кров його на ваших руках… 132 ПЛАЧЕ ХТОСЬ святковий шелест перлин що скочуються дзвонять лагідно одна об одну чужі тій бурі з якої вони самі святковий шелест синіх листків що з тих перлин розгладжених… — в тужне хилитання гілок на полеглому дереві… перевертається день — звук сіється і сходить дрібним піском із синяви що швидко висихає… і відразу заливається пес поступово випадаючи діркою в дірочки дрібніші… і нарешті все нишкне окреслюючи синій куб сторожки… КРИНИЦЯ коли нахиляєшся невидимі сині крильця торкають лице а шовк на тобі нічого не додає крім того що додає тобі коли ти сама і не тут і не нахиляєшся як тепер… а коли ти хочеш пити — тебе вже немає тільки сині крильця але ж їх не видко — тільки синій шовк на тобі котрий нічого не додає… золотом засіялась груша… у червоній хвіртці вхід до темряви… синя муха змовка розчиняючись… намиста разок на одвірку сяє…134 перший сніг — це дитинство це вранці найперший сніг… сніг — це душі дітей: я маленький стою на вікні і співаю… перший сніг… а потім сніги і сніги — і доводиться дихати глибоко в білій промерзлій товщі аби залишитись та виміряти повінь… ПОЦІЛУНОК В АЛЕЇ я чекав на тебе але так і не дочекався… швидко посутеніло і став відчутним подих синіх гір дощу: ось зашаруділо (листя?) на стежці ось іще ближче… майнула тінь — і срібний поцілунок лишився на моїй щоці… так тихо що навіть не колесо а лише обід колеса… навіть не обід а тільки — слід смужка… тепер рано вечоріє у дівчат що поспішають з фабрики вже засиніли кінчики хустин… а їх голоси мов сосонки в снігу: то тут то там… десь і ти поміж них все ближче мов наближається світло а потім знову сутінки але маленька твоя рука вже у моїй руці… до початку зими лічені дні… далечінь у чеканні передзимової тиші синяви з білими крапками що раптом насунеться і просіється: синє зверху а біле — знизу… ні цвіту ні листя лише сліди і страх що вже видно оті сліди… 136 І ПОРІЗАЛИ ХЛІБ я приніс усе що міг але що я міг принести коли йшов і казав: візьму?..
— Тютюнник Григорій, “Вир”