Приклад 1:
тому що це воскресіння порушує межі часу, виділеного Євгенові на земне існування, тривалість подальшого Євгенового життя залежатиме від її, материної, волі, і тут він, Покиньчереда, ще раз нагадує: її син житиме так довго, як вона триматиме над ним захисну руку, і нехай вона ще одне пам’ятає: людині, навіть матері, навіть тій, що любить над усе свого сина, не завжди під силу завдання янгола- охоронця, тому нехай вона, Пошелюжна, ще раз зважить, чи вона подужає, не надломившися під ношею, дотримати цю угоду, на що, самозрозуміла річ, Пошелюжна нетерпляче киває головою, закликаючи небо й землю в свідки, мовляв, вона витримає на своїх плечах весь тягар земної кулі, не те що якусь там угоду, і тоді Панас і бачить, як над мертвим Євгеном з’являються дві хмари: чорна й світла, з’єднані в одну, і як Покиньчереда, востаннє ніби з невимовним сумом глянувши на Пошелюжну, на яку він більше ні разу не глипне, поволі наближає правицю до цієї подвійної хмари, і тієї ж миті вони відділяються одна від одної, і в ту досить невелику щілину між ними (яка дедалі настирливіше нагадує Панасові розтяте живе черево з оголеними нутрощами, тому що поміж хмарами з-під трикутником відгорненої набік важкої бганки з людської шкіри Панас бачить кишки, як це він бачив, коли на перший поверх до ще порожньої їдальні «УЖАСУ» внесли були з розпанаханим черевом Сергія Татигу) — Покиньчереда занурює по лікоть руку, але хоча Покиньчереда щораз глибше занурює правицю між хмари (Панас заціпеніло дивиться на Покиньчереду, тільки його маніпуляції відбуваються так блискавично, що око не встигає з овальної плями вирізнити поодиноких рухів), він одночасно ніби занурює руку Євгенові в груди (Панасові цього не видно, однак це він точно знає, попри те, що Євген неторкнений лежить на мармуровій плиті так само, як лежав досі, і Покиньчереда навіть не обертається до нього) і робить усередині грудної клітки рвучкий рух, ніби нігтями розриваючи м’який, злоякісний вузол, від якого обидві хмари, набравши подоби легень-крил, бож вони і Дихають, і вилискують блідавосиніми перами, двома розтятими Уздовж циклопічними півлійками розлітаються на боки й ляпають мокрими верхівками легень об баню, аж по церкві розходиться лУна, від якої Панасові забиває віддих, і від цього з кожним ударом слабшого ляскоту (властиво, це навіть не ляскіт, а майже людський хРип) легені-крила, доти блідавосині, репаються на криваві Шматки, які на очах зніченого Панаса виклешнюються в рачки, хреветки, лянґусти (адже саме відтоді в Панасові й утвердилася Певність, що справжні бокоплави живуть не в воді, а в людському типі, і це він згодом і намагався відтворити на полотні, експериментуючи, як віддати ту зовсім відмінну, ні на що не подібну, ніби підсвітлювану зсередини фіялкову червонавість панцерів, стеблистих очей і клешень, що в його мозку назавжди заклякли у видиво, яке, не виключене, знаменувало собою лише один з пробних щаблів до Страшного Суду, — видиво, як, заламуючися вгорі, легені-крила вибухають рачками, креветками, ланґустами), щоб, не долетівши до амвону, обернутися туманом і розчинитися в повітрі. І тієї ж миті, як вони розчиняються в повітрі, Євген, на голих грудях якого видніється кілька краплин крови від професорового невидимого втручання, глибоко зідхає й широко розплющує очі, а за хвильку знову їх заплющує, бо його одразу ж клонить у сон, як після щойно подоланої тяжкої хвороби.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
