Приклад 1:
Зрештою, навіть копи під час відправи в церкві святого франтішка Серафінського з лівого боку на лаву перед органом, що нагадував Наумикові вирваного з моря й за допомогою страшного закляття навіки сторчма закляклого золоченого хвостокола, до нього обережно підсів був в уже далеко менш привабливій подобі зелений чорт, переоснащений за давньою звичкою, мовляв, огидного ніколи не забагато, — лазурями, кованими гребенями, на кінцівках залізних бганок полусканими на жарини, рогами, присмоктками й риб’ячими писками на грудях, на пупі й сідницях — на зразок гемонських креатур, невтомно зображуваних за середньовіччя, — і то не лише підсів, а й ратицею заходився заважати Наумикові натискувати дерев’яні клявіші під ногами в марному сподіванні, що йому, спокусникові, поталанить розмазати поодинокі звуки, вклинивши й своє копито в найпрозорішу гармонію, — це його, Юрка, ані трохи не схвилювало, ба навіть тоді Наумик, певний своєї внутрішньої сили, що останнім часом дедалі відчутніше прибувала в ньому, хоча тоді він ще й гадки не мав, нащо вона йому знадобиться, аж пошкодував ліктем зіштовхнути нечистого на підлогу, аби з розгону загриміли, ламаючися, диявольські хребці, вистовбурчені уздовж спини кажановими крилами, залишивши після падіння купку ні на що не придатного брухту, надто вже плохенькою й надиво не винахідливою виглядала гаспидна личина, а тільки мимохідь, навіть не обертаючи до посланця пекла голови, зауважив, що в двадцятому столітті володар тьми міг би з’являтися і в дещо пристойнішому вигляді без спорохнявілих застрашувальних атрибутів, від яких тепер і дитина не напудиться, а, головне, трохи менше смердіти (одразу видно, що не було в нечистого мами, яка навчила б його відвідувати лазню бодай перед тим, як з’являтися на люди), — на що спокусник роду людського чи то й справді образившися (хто зна, може, гемонське поріддя, прибираючи фізичну подобу, добігає й людської властивости ображатися, хоча тоді в церкві й справді ще довго ткнуло гнилими яйцями? ), чи то вирішивши, мовляв, Наумик просто Ие Цілком визрів, і тому марна справа його зараз трусити, коли він надто міцно тримається гілки, миттю розчинився в повітрі.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
