живцем

Приклад 1:
Кіммерійці, повиті ще Гомером у туман «Одіссеї»; чи були вони, спитаєте ви — чи був Гомер, запитаю я; про Кіммерію знаємо тільки те, що Рембо вважав її «батьківщиною мли і смерчів»; скіфи, що є прямими нащадками чи то Геракла, чи самого Зевса, і тому живуть у повстяних будах на возах; іседони, що прогнали скіфів з-над Каспію; арімаспи, що прогнали звідти ж іседонів, адже мають лише одне-єдине око посеред чола і вічно воюють з грифонами за золото; таври, в яких бичачі й цапині голови, і неври, кожен з яких раз на рік протягом дня буває вовком; амазонки, що не мають правого перса, аби влучніше стріляти з лука, і сармати, яких ці амазонки породили після повальних злягань зі скіфами; андрофаги, що їдять людське м’ясо і не визнають правди ані законів; амадоки, що теж їдять людське м’ясо, але живцем; мелянхлени, що ходять лише в чорному; савдарати, цілком тотожні мелянхленам, однак, за іншими джерелами, більше схиляються до язигів, саїв, тісаматів та роксолянів; з остан­ німи не плутати ревксіналів ані розомонів, ні, тим більше, койстобоків, що вславилися грабунками на Балканах, через що їх порівнювано з бесами; тим часом карпи дали назву Карпатським горам, хоч на той час ці гори йменовано або Певкінськими, або Кавказькими — що кому більше подо­ балось; аґатірси, які співали замість говорити; даки-задаваки і гети-невмираки, що справді пізнали таємницю безсмертя і тому більшість із них живе донині; бастарни, від яких розвелися ґоти, скіри, ґерули, руґи, вандали, тайфали, гепіди, уруґунди, вони ж бурґунди, — та інші бастарди; натомість усіх їх було розвіяно гуннами, що прийшли з неіснуючих 209 ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ пустинь, де спали по шию в піску, і пішли в неіснуючі ліси, де сховала їх буйна зелень; дорогою на захід вони підкорили всі інші народи, котрі їм траплялися, включно з фанезійцями, що жили на затонулому нині острові серед Озівського моря, мали по п’ять сажнів зросту, мармурово-білу шкіру й такі великі вуха, що могли обгортати ними в час негоди свої тіла, однак було їх надто мало — всього восьмеро; слідом за гуннами пронеслися на степових кобилицях кутургури та онугури, хоч інші кажуть, ніби унугури, утургури і унугундури; анти, вони ж венети, чи то пак пелазґи, докотилися під іменем етрусків аж сюди, на північ Італії, хоч я й не претендую на те, ніби Венеція — прадавнє українське місто; проте все це пішло прахом після вторгнення аварів (то була справжня аварія! ), за якими потяглися знову і знову потоками варварів усілякі булґари, хозари, чорні клобуки, кара-калпаки, обри, угри, печеніги, песиголовці, сироїди та половці — і жодні оборонні земляні вали не могли порятувати від летючої Азії цих безмовних, загадкових і досі не названих автохтонів, з якими нарешті виринаємо із небуття десь так аж у IX ст., коли-то зграя скандинавських пройдисвітів надумала об’єднати всю цю безголосу спільноту, всіх цих древлян, дулібів, кривичів, дреговичів, уличів, тиверців, полян, хорватів та «чюдь білооку» в єдину державу, очолювану ними ж, себто двома-трьома норманнами, затятими пияками і розбійниками, котрі навіть і слова не знали по-тутешньому, а самих себе йменували «руссю».
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 2:
— містилася й чаша з Господньою кров’ю, наслідком чого Божа благодать і торкнулася Закарпаття, зокрема ж Хусту, аж люди стали показувати місце, де об’явилося осереддя землі, хоча тепер та чаша, невидима для пахолків зла, перебуває у дальніх печерах під Дніпром, бо її згодом, як казала баба Юстина, оскільки один з чашоносців доводився їй якимось далеким родичем, підземними проходами, котрі, мовляв, ведуть із Замкової гори до Київських печер, віднесли назад до схимницького підземелля в Києві два ченці, і скрізь, де вони проносили чашу, лишався на камінні, калюжах і глині світловий слід, що його Онуферко на власні очі бачив тієї ночі, як востаннє шукав за скарбами на Замковій горі, — і то зовсім не тому, що лопата, яку він надто рвучко загнав у землю, наскочивши на камінь, лупнула його держалком межі очі, засвітивши не якісь там поодинокі зірки чи калюжки, а цілі світлові водоспади в голові, коли його Дзиндра повів до Києва тими сталактитовими коридорами, котрі вели чомусь повз підземне прісне море під Сагарою, хоча Дзиндра ні словом не зрадив, чому, аби дійти до Києва, треба було пхатися аж під Сагару, однак, попри Дзиндрине відмовчування, бож Онуферко на кожному закруті поновно прискіпувався до свого чимось заклопотаного провідника, Ковжун зовсім виразно знав, оскільки незадовго перед другою зустріччю з Дзиндрою, він, Онуферко, читав про нібито питне море під Сагарою, і воно йому кілька разів снилося, аж він міг на дотик розпізнати ту воду, бож та вода була особливо кругла, попри те, що око не вирізняло в ній ні якихось водяних мутр чи кружал, — а коли Онуферко здивувався, пощо, аби потрапити до Києва, вони роблять такий велетенський гак, явно збиваючися на манівці, то Дзиндра заспокійливо пояснив, що найдальший шлях — завжди найближчий, — і справді, Онуферко не тільки ще тієї ж ночі потрапив до Київських дальніх печер, а й побачив чашу з Господньою кров’ю, чашу, яка, властиво, йому більше нагадала Дзиндрине яйцеподібне дзеркало-промінь, котре Дзиндра розкрутив був перед остовпілим Онуферком на Замковій горі, тільки та чаша висіла в повітрі, замість, як казала баба Юстина, покоїтися на грудях змощілого праведника в Київських дальніх печерах, чекаючи, заки її торкнеться молода рука, що винесе ту чашу на світло денне, аби навіки щезло зло на землі так, як щезли були на Замковій горі руїни й дерева, а на їхньому місці виник угорі на обтесаній скелі, полігон, дуже подібний до тих полігонів, що їх десятиліттями пізніше бачив Ковжун разом з Марисиним Іваном, який став йому, Ковжунові, рідніший за сина, у Південній Америці, полігон, звідки видно було весь світ, — щойно Дзиндра, котрого тоді вдруге зустрів Онуферко, показав Ковжунові, який кинув лопату й вибалушився на Дзиндру, оскільки саме Дзиндру він найменше сподівався здибати тієї ночі, — показав Ковжунові дзеркало-промінь, за допомогою котрого, як це задовго перед цією зустріччю оповідала баба Юстина (хоча згодом в устах Дзиндри, тільки не на Замковій горі, а на угорському кладовищі, де Онуферко востаннє бачив Дзиндру, ті самі пояснення звучали дещо інакше, чому, звісно, могло сприяти й відмінне наставления самого Онуферка бодай тому, що жива істота — це не копил, непідвладний мінливим настроям), людина нібито спроможна, і то не вдаючися по допомогу до чарки чи до настоянки з маку, бо кожному чоловікові (за це баба Юстина ладна була покласти руку в вогонь) цей згодом з великого розуму занехаюваний дар саме Провидіння кладе в колиску ще при народженні, і тому людина й здатна, тільки, самозрозуміла річ, за відповідної підготови, а теорія дзеркал Дзиндри, мовляв, найпевніше, і то без якихось особливо виснажливих випробувань, і сприяє цій підготові, розвиваючи притлумлені здібності, — ходити у вічність і без тілесних чи душевних ушкоджень повертатися назад на зразок пророка Іллі, що, як відомо, живцем подався на небо, як то в давнину траплялося частіше простим смертним, і то зовсім не з перепою чи з якоїсь іншої не надто шанобливої оказії, — проте у вирішальну мить людина не відважується ступити в потойбіччя, а це не така вже й складна штука, коли навіть вона, баба Юстина, потрапила це кілька разів здійснити попри те, що спочатку вона так само не наважувалася, як це попервах не наважувався вчинити і Ковжун, хоча те, що на його очах демонстрував Дзиндра, виглядало настільки простим і буденним, аж Онуферко щойно згодом повністю збагнув: таж він уже мандрує там, де, як він ще секунду перед тим ладен був поклястися, ніколи не ступить, і тепер він не відчував жодного страху, оскільки не лише страх, а й усі його тямущі й менш тямущі міркування без сліду щезли від одного погляду на Дзиндрине дзеркало-промінь. Властиво, коли Дзиндра витяг з череска на поясі й показав Ковжунові зі світлого чавуну дзеркальце, яке, якби не вага, радше скидалося на приплющене збоку куряче яйце, що бовталося всередині, як Онуферко його поторкав, а тоді на кількаразове підбадьорення Дзиндри, приклав до вуха, попередньо стріпнувши приплюснуту кульку, Ковжунові майнула думка, чи Дзиндра, бува, не жартує, оскільки Онуферко ще з першої зустрічі запримітив Дзиндрину схильність жартувати там, де, як на Онуферка, воно не конче виглядало доречне, хоча, з другого боку, Дзиндра визначався подекуди аж надмірною делікатністю, і ця, зрештою, не така вже й разюча, як радше дошкульна невідповідність між Дзиндрою, який він, за Онуферком, мав би бути (а хіба це не властивість людського сприймання, що, боронячися від навколишнього вічно змінного хаосу, розтинає дійсність на бодай тимчасово нерозсувні уявлення й поняття, бо кожен дикий наріст, кожен цвяшок, що негадано випинається з такої випаленої розумом плінфи, наближає небуття, і тому й заходить така невідповідність між Дзиндрою, який він мав би бути?)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
Лівієць Осоркон II та представник місцевої XXIII династії визнали себе васалами Піанхі, фараона ж Бок- хоріса, яким почалася й завершилась нижньоєгипетеька XXIV династія, кушити, як запевняв Манефон, живцем спалили. Шабака й Тахарка, які царювали після Піанхі, зміцнили панування кушитів у Єгипті.
— Невідомий автор, “003 %91%92%8E%90 %9F %91%92%80%90%8E%84%80%82%8D%9C%8E%83%8E %91%95%8E%84%93 %8E.%8F. %8A%E0%A8%A6%A0%Ad %A2%E1%Ec%Aa%A8%A9 %8A%A8 %A2 %8B%A8%A1 %A4%Ec, 2002. 592 %E1. Isbn 966 06 0245 6”