животіти

Приклад 1:
Адже тут ішлося не про те, що тітка, мавши до того, чи не мавши досить підстав, надто роз’юшилася й, переборщуючи, наплела дурниць, як то кожен вряди-годи чинить зопалу, караючи себе перегодя за хвилеву подратованість, спричинену чи то непоштивим словом, звичайнісінькою чергою за хлібом, недоспаною ніччю, галасом у затісному комунальному помешканні, а чи запаленням жовчового міхура, ладного довести й погідну людину до сказу, — тут ішлося про те, що тітка, яка ніколи не втаємничувала його, Сороку, у свій унутрішній світ, про котрий він, Сорока, властиво, не мав зеленого поняття, висновуючи свої далекосяжні висновки з надто поверхових, а то й просто маскувальних сигналів тітчиної поведінки, раптом, — може, повіривши в його щиру приязнь і співчуття, які виявилися для неї самої пасткою, — надто широко прочинила ляду своєї душі, випустивши на нього, Сороку, морок, що підтяв коріння його існування, де він, Сорока, на власну голову, відвів тітці забагато місця, узявши її за зразок материної любови внаслідок уроєння, що так, як тітка виховувала Серафиму, — на стільки любови, здавалося, не спромоглися навіть його, Сороки, батьки, котрі його дуже любили і котрих він ніжно любив, звідавши незатьмареного дитинства, відсвіт якого згодом тільки й втримував його, Сороку, на поверхні пригадкою про незапльованість островів людяности в навколишньому, дедалі кривавішому пеклі, — і тому коли тітчина доти непорушна материна любов, наче з намови диявола, зяйнула безмежним себелюбством, нездатним поступитися ні на цаль, він, Сорока, відчув, — звісно, не тієї самої хвилини, а трохи згодом: це саме Провидіння, послуговуючися тіткою, батожить його, аби він зайвий раз не будував уявлень про світ, а тим самим і про себе самого на воді, змушуючи його, Сороку, раз і назавжди припинити безнадійну гонитву за сталістю, якої ні в чому не існувало, з чим він, Сорока, унутрішньо не годен був дійти згоди, дарма що доля подостатком товкла його носом в усі ті неподобства, спричинені нехтуванням надто визивною дійсністю, марно відучуючи від шкідливих уроєнь, аби він нарешті облишив пасти задніх і, замість животіти непристосованою дорослою дитиною, пішов шляхом розважного мужа, що його батьки пустили в світ не лише зі спорохнявілим запасом тепер вочевидь шкідливих ідеалів, а й ґрунтовною освітою, з якою він, зрікшися дотеперішніх принагідних бухгальтерствувань, випасувань овець, кольпортерства, кочегарення й сторожування, міг, за певних компромісів із собою зробити непогану, хоч і не надто безпечну (але безпеки й так ніде не існувало) академічну кар’єру, якої він не зробив не лише тому, що революція, устаткована м’ясорубкою, замість мозку, викошувала все, що хоч трохи здіймалося над пересічністю, а радше тому, що для нього, Сороки, існували певні речі, — нехай уроєння, нехай буржуазні пережитки, від яких він не годен був відмовитися з тієї простої причини, що переступити цю, нехай ілюзорну, межу з безхмарним сумлінням, як це багато хто й чинив, для нього, Сороки, означало переступити через самого себе, затоптавши назавжди той єдиний рятівний закуток у своєму єстві, куди він, Сорока, занурювався від навколишнього содому, черпаючи звідти силу, і от раптом цю життєдайну артерію своїми наріканнями на Серафиму тітка заходилася удушувати, навалюючи на нього, Сороку, брилу, яка, не виключене, змусила його не лише як стій тікати з Алма-Ати на Україну, а й спричинилася перегодя до йому самому незбагненного самогубства, вчиненого чи то внаслідок тимчасового внутрішнього притлумлення, що ніби пустило отруту на весь організм, чи то внаслідок гарячки, коли до нього, Сороки, як згодом виявилося, прикинувся — небезпечний у його віці, — якийсь особливо в’їдливий кір, аж він, Сорока, справді часами ніби провалювався в чорну діру з маячіннями, а чи — внаслідок тієї досить тривалої бесіди з відчитуванням майбутнього тим буфетним випадковим незнайомим-знайомим, що причепився до нього, Сороки, майже всупереч його волі, в Актюбинську, де він, Сорока, у секундному затьмаренні поповнив самогубство, від якого його вирятувала літня, занесена навколишнім шабашем за межі рідного раю обшарпана, з незабутньо добрими очима українська селянка, що вибила не надто стійкі двері вокзальної вбиральні, де він, Сорока, повісився на власному очкурі, хоча він і сам не тямив, як воно сталося. Властиво, не виключене, що він, Сорока, ані не вдавався б до самогубства, ані не погнав би у невіжену подорож на Україну, якої він тоді, може, на своє щастя, однак не побачив, ані не посварився б із тіткою, якби десь за місяць до всіх цих подій після оперативного видалення якогось там ґудзя на шиї в алма-атинському шпиталі той придурок-лікар, що різав його, Сороку, не бовкнув, мовляв, невдовзі його, Сороку, доведеться повторно оперувати, хоча він, лікар, не Гарантує, чи це щось допоможе, оскільки пухлина, здається, злоякісна, і він, Сорока, мусить рахуватися з тим, що на людину від народження чигає смерть, яку люди надто драматизують, забуваючи, що це не кепський вихід із псячого життя, ну й витягти з цього належні висновки, — пригадка, що, звісно, не забарилася вдарити його, Сороку, по нервах, останнім часом і так дещицю перенапружених чи то завдяки саме цьому нібито пістряковому ґудзеві на шиї, як це прозрадив надто говіркий хірург- недотепа, що чомусь на ньому, Сороці, вирішив застосувати шокову терапію, а чи завдяки тій, досить таки прикрій обставині, що коли тітка, яка, здавалося, не вірила ні в Бога, ні в чорта, заходжувалася перемивати кістки своєї покійної одиначки, йому, Сороці, перед сном незмінно з’являлася Серафима.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”