Приклад 1:
13 березня 1935 Вишні Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко. Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
— Невідомий автор, “152 Zieliena Ievanghieliia Antonich Boghdan Ighor”
Приклад 2:
), і тому кодола, що її над усім Римом розкинув Безручко, й ослабла (і саме це й підкосило Чоботаренка, а зовсім не те, що гуска, помітивши, як Чоботаренко — чи то з переляку, чи то з радісного запаморочення, що перед ним, зачучвіреним телям, розчахнулися небо й земля, від чого і янгелові, не те що людині, голова пішла б обертом, — зупинився, аби, грішним ділом, стати біля Траянової колони востаннє до вітру, збила нестримного зухвальця крилом униз, приказуючи: quod licet Jovi, non licet bovi), і Чоботаренко, втративши рівновагу, сторчма полетів униз, аж Тадзьові довелося ледве живого линвоскока, котрому мало не випала Ікарова доля, витягати з води, що поволі на помах Безручкової правиці зменшилася з океанського розливу на той неосяжний Дніпро, який жив у Тадзьовій уяві, — а тоді, — ривками — вже й на звичайнісінький, на той час досить мілководий Тібр, звідки Тадзьо ледве виволік обважнілого, напівпритомного Чоботаренка, який, прочумавшися за кілька метрів від берега, мало не втопив Тадзя наглим борсанням, щосили рвучися назад і вигукуючи, що без того світла, з якого його ґвалтовно виривав Тадзьо, він, Чоботаренко, не годен і миті проіснувати, бо пощо йому ялове життя, — а після тих видив, які він споглядав, яке життя здається не яловим? коли він Уже занурювався в світло?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
Приклад 3:
Щось подібне спадало йому на думку ще на початку революції, а може, і ще раніше, десь в останніх клясах гімназії, тільки тоді воно ще не мало чітких обрисів, зрештою, і тоді він, Сорока, не жив у суцільних хмарах, дарма що з нього не вийшло й справжнього ходія по землі, як з його власної тітки. Не виключене також, що ті єретичні міркування, такі дорогі його серцю, яких він уже повторно не міг відтворити на папері після того, як доля пустила їх з вітром, оскільки та частка його єства, що лягла на папір, ніби назавжди відкололася ящірковим хвостом і вже не регенерувалася, — ті міркування стали лише завершенням тривалого процесу, внаслідок якого він, Сорока, дійшов переконання, що задля внутрішньої рівноваги він мусить виявити себе в чомусь зовсім конкретному, байдуже, чи це виллється в написання украденої в рукописі розвідки про театральні вистави за Лева X, а чи, як на декого, в дещо задемонстративне (хоча то був найспонтанніший його, Сороки, вияв душі, що після стількох років нарешті вирвалася з закоркованої пляшки) признання до українства, зводжуваного єдинонеділимною праскою воднораз і до сміховинного дивацтва (як, ви, такий світлий розум, ах, ах, і раптом із цими бандюгами, невігласами й самостійниками?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
