Приклад 1:
Дається взнаки безперечна компаративістська жилка — порівняння, перегуки, взаємопереливання різночасового й різнотемного матеріалу. Якось, розмірковуючи над своїми кумирами в літературі й історії (декабристи, народники — «що далі образи, тим вони дорожчі, — їхня боротьба за кращі ідеали людства видається особливо героїчною»), вона назвала свої відчуття «станом, конденсованим літературними відчуттями» (1935; 2: 98).
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”
Приклад 2:
— Принду, — хитнув головою Іван Семенович і довго — коли вже важкі вхідні двері за нею рипнули — стояв, не розуміючи зовем, як могло статись, що припав він сухими, вустами до запашної рукавички на вузькій теплій руці… IV Доповідаючи, Писаренко чомусь гугнявив, раз у раз підвищуючи голос на початку фрази й кінчаючи її майже пошепки; здавалось, хилить його у сон — покладе, отак шепчучи, голову свою на катедру і вже не вигукне більше, і тоді не треба буде Іванові Семеновичу злякано розплющувати очі, а можна, відкинувшись до стіни, сидіти собі спокійно, прислухаючись, як гуркочуть инколи трамваї за вікнами, а головне — зовсім не думаючи… Адже він і прийшов сюди, тікаючи від думок, нескінченних і невиразних, що от уже кільки день не хвилюють і не дратують, а якось знесилюють його, наливаючи голову важкою втомою… Власне, не втомою, ні… якоюсь чудною тишею, коли так виразно чути, як б’ється жилка на скроні… «Так от, товариші…— враз голосніше, як звичайно, фальцетом вигукнув Писаренко, ніби зрадівши, що знайшов давно потрібну йому фразу, й полохаючи думки Івана Семеновича… — Так от, товариші…» — знову, ще голосніше й тонше вигукнув він — і враз перейшов на гугнявий шепіт, ніби щось таємниче звіряючи та все нижче до катедри прихиляючись… «Чого це він… так?..» — здивовано зиркнув на доповідача Іван Семенович і ще більше здивувався, коли не зміг пригадати, чи завсігди так промовляв Писаренко, чи оце недавно почав… Як же це так? Писаренко ж з усіх товаришів найближчий йому, друг, можна сказати… Як же не знає Іван Семенович його маніри… звички його?..
— Тютюнник Григорій, “Вир”
