Приклад 1:
Звісно, алма-атинська хмарина відіграла ролю каталізатора, пришвидшивши в ньому, Сороці, й вихлюпнувши через вінця те шумовиння складного, властиво, і йому самому не надто проглядного душевного процесу, — що визрівав у надрах його, Сороки, єства, чекаючи лише незначної причіпки, аби виприснути на поверхню й нарешті з довго гамованою силою турнути його, Сороку, усіма помислами в барви, звуки, в самого себе й людей, аби він, Сорока, прочумався й трохи розгледівся на цьому світі, — ймовірно, ще й тому, що він, Сорока, найчутливішим боком душі, як сіамський близнюк, ще змалечку виявився прилютований до хмарин — не інакше, як на свавільну забаганку Провидіння, що домагалося від нього, Сороки, чогось такого метикованого, не виключене, навіть зовсім не складного, лише чужого йому, Сороці, чого йому ніяк не таланило збагнути, внаслідок чого він, Сорока, самозрозуміла річ, як це й кожен вчинив би на його місці, не раз спересердя й кляв небесні розпорядки, плекаючи підозру, що й доля грішним ділом на подобу власть імущих (бож надмір влади і святого заводить до пекла), дозволяє собі подекуди не зовсім доречні жарти, не передбачені у вищих інстанціях буття, і тому його, Сороку, як п’яницю до горілки, й прикуто до хмарин, які, дарма що вони його, Сороку, скільки він себе пам’ятав, у першу мить виповнювали радістю й силою, перегодя незмінно, не виключене, завдяки його власній недолугості (що, звісно, ані трохи не міняло справи) проти його волі (бож і справді, не міг же він, Сорока, навіть у найздичавіліших глибинах свого єства жадати того, проти чого кожна клітина бунтувалася в ньому?) кидали в інше, наче не його існування, звідки він тоді роками тяжко виборсувався.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
