заздро

Приклад 1:
I є ще Алекс, пiдстаркуватий сербський поет, що роками валасається по свiтi, перебираючись з унiверситету в унiверситет, про себе вiн з гiднiстю каже: “Я — югослав”, начебто в такий спосiб, як Божим словом, скасовує вiйну i все, що прийшло разом з нею, його манера починати розмову — “От коли я був у Японiї…,” “Коли я виступав на конференцiї в Прадо, i кардинал був запрошений…,” “Коли я жив у Лондонi, в околицi, менi там надали цiлу вiллу…” — до смiшного нагадує похваляння колишнiх “виїздних” совкiв перед заздро пригнiченою аудиторiєю свiдомих того, що самим їм повiк‑вiку “туди” не вирватись, проте Алекс не чує себе збоку, як i взагалi нiчого збоку не бачить i не чує, цiлковито поглинутий безугавно виголошуваним ентузiастичним панегiриком самому собi, — своїм книжкам, перекладеним англiйською, iспанською, китайською, альфа‑центаврiвською, своїм iнтерв’ю й публiкацiям у таких‑то виданнях пiд таким‑то роком, тим, скiльки йому платить за сторiнку “TheаWorld” i скiльки обiцяє платити “NewаYorker”, — цей монолог у ньому, вiдай, не припиняється нi на мить i вiд часу до часу сягає точки, на якiй виникає потреба в парi вух, — тодi Алекс телефонує, i заїздить по неї своєю “Тойотою” (щоразу незмiнно згадуючи, що вдома, в Бєлградi, мав “Мерседес”), i вони їдуть куди‑небудь на дрiнка, два слов’янськi поети в чужiй країнi, ая, i нехай житом‑пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навiки од Атлантики до Пасiфiку слав’янськая земля, спати з ним вона не збирається, та й надто вiн захоплений власним усним життєписом, щоб як слiд до неї взятися, але вiршi його, котрих наволiк їй скiльки стало рук, у тому числi в китайських перекладах, таки небездарнi, — здебiльшого, правда, все ж “снепшоти”, подорожнi замальовки, снiданок туриста, проте сливе в кожному сюд‑туд та й проблимне живий рядок, i вже нiби, глядь, i цiлий вiрш стулився докупи: рiдкувато, але iскрить, i одного вечора вона питається в Алекса, а як же вiн дає собi раду з мовою, — роками лиш од дружини й чуючи сербську, чи не вiдчуває обмiлiння запасiв, — i вперше бачить на його обличчi понуро навовкулачений вираз: є таке дiло, визнає неохоче, нiби змушений звiрятися зi старанно укритого фiзичного ганджу, — тим‑то й згодився на працю в емiграцiйнiй газетi, — ага, це приблизно так, якби вона пiдрядилась поправляти мову в нью‑йоркськiй “Свободi”: Дня f1‑го серпня 1994 року на заклик Всевишнього Творця неба i землi вiдiйшла у Всесвiт (у Всесвiт!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Приклад 2:
— i на її “I’m ten years older than you are” вiдказував, по паузi, трошки заскочено: “You’re lying” — вона й для нього була, щиро й невдавано, просто girl, котра йому подобалась, — а її, замiсть вабити, вже нишком дрочив той непереможний натиск дурного здоров’я, весела й самовпевнена небитiсть, вона‑бо була “поетеса гостро трагiчного свiтовiдчуття”, як колись писав про неї вдома один прибацаний критик, ая, вона вспадкувала це, як ото групу кровi, i в цiй країнi, з її кодексом примусового щастя, котрий, розумiється, покотом тиражує невротикiв i психопатiв, носила своє iсторичне страждання з викликом, наче породистий пес медаль iз виставки, — ледь‑ледь зверхньо осмiхаючись, говорила в довiрливо розкритi роти (слова падали в пiдста‑влений келих з вином i коливали блиском поверхню): у вашiй культурi горе — виключно особистого характеру, самотнiсть, любовнi драми, отi клiнiчнi iнцести, котрi сорокалiтнi тiтки буцiмто починають видлубувати на психотерапевтичних сеансах iз дитячої пам’ятi i в котрi я, по правдi, не вельми вiрю — повчащавши рочок‑другий до психiатра, ще й не таке згадаєш, — але вам невiдома пiдвладнiсть необорному, метафiзич‑ному злу, де вiд вас нi чорта не залежить, — коли зростаєш у квартирi, яка постiйно прослуховується, i ти про це знаєш, так що вчишся говорити — одразу на невидиму публiку: де вголос, де на мигах, а де й змовчати, чи коли перше твоє дiвоче захоплення виявляється приставленим до тебе стукачем, який за рiк доволi халтурно вiдбутої служби — переважно кав’ярняних балачок i валасання по кiнах — бере та й закохується в тебе направду, без дурникiв, i освiдчується — освiдчу‑ючи свою кагебiвську мiсiю (роти роззявлялися ще ширше, круглiше: оце життя, заздро гадалося їм, оце real life! ), i ще, ще — одначе про це вона вже волiє мовчати, — коли в тридцять рокiв уперше шугаєш у койку з чужоземцем, навальна романтична пристрасть (iз напрочуд приємним пахом дорогого дезику!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Приклад 3:
А от продав кілька місяців тому сценарій — півтори тисячі взяв.Левко цмокнув.— Сто бісів його матері, — промовив він.Але в голосі його був тільки подив і жодних заздро­щів. Потім інша думка звернула його увагу.— Виходить, ти — український письменник?
— Підмогильний Валер’ян, “Місто”