1. Який має завини (видимі вени, судини кровоносні, що просвічують під шкірою).
2. Який покритий мережею жилок, прожилок (про листя, крила комах, поверхню каменю тощо).
Словник Української Мови
Буква
1. Який має завини (видимі вени, судини кровоносні, що просвічують під шкірою).
2. Який покритий мережею жилок, прожилок (про листя, крила комах, поверхню каменю тощо).
Приклад 1:
а на її, Лесине горе, надто м’яка, що й змушує бабцю, її, Харитю, й Марту трястися над Лесею, котрій завдяки цій надто великій м’якості ніколи не таланило в житті, попри її дійсно виняткову, а як на Харитин смак, то й далеко субтильнішу від Мартиної красу, з якої однак жодного хосену, бо щоб одружитися з дурним Сашком, можна було прийти на землю й останньою нечупарою, до якої Сашко врешті-решт і зведе Лесю, якщо вона, Харитя, й Марта хоч на мить попустять опікуватися надто податливою й непрактичною сестрою, єдиного, крім бабці, праведника й найсвітліший розум у їхній далеко не мішком прибитій Забірковій родині, — а світловолоса Марта, яка Пилипові видалася тендітним, безпомічним, янгольським створінням, — звісно, і Марта на свій кшталт дуже вартісна людина, — насправді завинений в оксамит сталевий п’ястучок, — нема ради, прадіди надто густо бігали на Запорожжя, це Харитя й на собі чує, і бодай комусь із Забірків мусів і цей п’ястучок, згусток кармазинової волі успадкуватися, що звинніше від професійного двометрового викидайла, прокладає собі стежку до визначеної мети; от ніби й сестра, а характерами на сто вісімдесят градусів у протилежні боки), а й зовнішністю: Леся — з копицею прямого, незаплетеного, Гранітного волосся, обтятого на вузенькій талії (може, ця ґранітність волосся й витягла, не залишивши й цалю, всю ґранітність душі? ), з алябастровою, немовлячою церою (заздрість жінок з побитою згрублими, розширеними порами шкірою від надто щедрого й нерозбірливого надужиття косметикою), чорними продовгастими очима-пелюстками, римським профілем і трохи спухлими, по-єгипетському чітко викраяними вустами, від яких чмаріли чоловіки й виповнювалися отрутою жінки, вся ніби дещицю сонна, з заразом і пружина, ладна щомиті випирснути вгору, що надавало Лесі звірячої, а одночасно й пуп’янково-незайманої (Пилипові в першу мить здалося, що навколо Лесі стоїть ледь вловний тюльпановий хрускіт) принадности навіть ще тоді, коли Леся два роки після Харитиної смерти ходила вагітна четвертою й останньою дитиною; м’язи, зібрані до стрибка (який, як не раз шкодувала Харитя в розмові з Пилипом, ніколи не відбувся, бо Леся не вміла навіть порядно пококетувати, хоча кокетування, як запевняла Харитя, — це своєрідний гумор, і жінка, позбавлена цієї риси, — вже не жінка, а безстатеве створіння, якому або тягати шпали, або вікувати в черницях, доля, що її ні Харитя, ні Марта не бажали б улюбленій сестрі, оскільки на жінку й так на кожному кроці чигає середньовіччя, де зизоокі ревнивці з розпеченими плоскогубцями, від нетерпцю скачучи з кульші на кульшу, пантрують, аби з м’ясом вирвати в усмішку розтулені вуста, — де там кокетувати!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”