Приклад 1:
в смітниках, де купами згромаджували обідрані прикраси з фойє будинків, споруджених на початку двадцятого століття, що їх руйнували, очищуючи місце для новіших, аби в молодій країні ніщо не нагадувало про старість (Тадзьо аж кілька разів ходив дивитися, як метровими чавунними гирями на підвісних кранах нищать цегляні товстелезні мури, щоб на їхньому місці звести цементну коробку із заздалегідь відлитих на фабриках навісних тонких стін, ладних завалитися від найменшого струсу, бож вічність для молодості — це сама молодість), — а потім роздивився, що той бляшаний, багаторазово різними фарбами захлястровуваний соняшник — насправді старий циферблат, аж Тадзьо не втримався й вигукнув, пощо Безручко носить із собою таке дрантя, на що Безручко, засміявшися (а від Безручкового сміху, ані заголосного, ані затихого, а якогось особливого, хоч Тадзьо не міг би окреслити, в чому саме містилася ця особливість, йому, Тадзьові, робилося світло на душі, а коли Тадзьо казав це и°му, Безручко, дещо вагаючися, довше зупиняв на ньому погляд і мовчав), одразу ж заходився пояснювати, мовляв, то не дрантя, а в Ущільненому вигляді круглий час, який не витягнений у лінію, — за Допомогою котрої (задля спрощення) його звикли міряти люди, Роздрібнюючи одну суцільну дію, живий організм часу на поодинокі мертві частини, і цим пристосовуючи уже не біологічний, а механічний, звужений на кілька площин час до свого позему, — а на подобу водяних брижів, сягає одночасно в минуле, теперішнє й майбутнє, а що Тадзьова голова наслідком хвилевого запаморочення ніяк не годна була цього збагнути, то Безручко порадив Тадзьові трохи пильніше глянути на соняшник-циферблят, після чого Тадзьо одразу ж і побачив, і то зовсім не тому, що він, задля певности, аби прочистити мозок, — треба ж було бодай трохи пильнувати порядку в голові, — допив решту к’янті-віскі, — що циферблят-соняшник, а за ним і вся виварка-барабан розгортається амфітеатром, і вони вже всі троє: Безручко, Чоботаренко й Тадзьо стоять у лійкоподібній залі українського католицького університету, хоча ряди лав, зведені підковою, то видовжуються в хвилю, то знову згортаються й тужавіють дерев’яними сидіннями, в яких ще під свіжою фарбою ворушаться риби, які Тадзьові нагадують, тобто вони вже не нагадують, а просто це і є (і тепер, навіть Тадзьові ясно, чому Безручко запевняв, що час — біологічний) Мілина хустка, котру вона мала того вечора, як Тадзьо болісно відчув: Міля байдужіє до нього, і то зовсім не тому, що їхня зустріч після Мілиного повороту з Мехіко припала саме на перший день його питущого тижня і Міля заявила, що з п’яницею вона ніколи не одружиться, а тому, що тоді при Мілі Тадзьо чомусь, він і справді не знав чому, бо те, що Міля сказала, мовляв, вона ніколи з ним не одружиться, якщо він не зміниться, а як же йому, Тадзьові було отак раптом змінитися? — до нього дійшло значно пізніше, — може, й справді, якось надто захоплено висловився про Софію Воротило, — і що йому та Софія, коли всі його помисли снували навкола Мілі?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
