Приклад 1:
Властиво, про цей апарат-лускавку, яким так легко унедійсню- вати зло, Чапля уперше заговорив до Чоботаренка ще тоді, як Пилип, щойно залишивши Архипчука з Остапом Купкою, зважував, кого запросити до танцю: Лесю чи Марту, аби не чути поруч дедалі настирливішого стегна підтоптаної Любці Деримухи, котрій її підтоптаність не тільки не заважала, а й ніби дедалі більше узаконювала енергійні залицяння до хлопців удвоє або й утроє (отруйні жіночі пащеки, котрі не скупилися за відповідної нагоди додати Любці одну, другу зайву десятку) молодших від неї, бо, як висловлювалася сама Любця, сорокалітні чоловіки, які щоразу рідше траплялися на її тернистому на внутрішні збурення й розчарування життєвому шляху, аж Любця заради поширення поля діяльности мусіла була записатися на вищі студії, — інші це роблять, а чим вона гірша від інших? — для неї вже безнадійно старі, оскільки вона, Любця, в душі залишилася шістнадцятилітньою юнкою, — але тому що Любця, — заки до Пилипа наблизилася Харитя, від присутности якої Любця розчинилася в повітрі, хоча звідти час від часу й долітали її пронизливі позивні сигнали, — грайливо чаклуючи Чоботаренка очима кольору розвареної перлової юшки, допитувалася, як він, Чоботаренко, рефлектує на онтологічну генезу еферемности трансцендентального логосу, що дифузує в апріорні феномени еманаційної ревеляції, котрі, sui generis, субстанціюються в перцептивні рефлектори інвективного раціо, — Чаплине пояснення апарату-лускавки зла просипалося в порожнечу повз Чоботаренкові вуха, а тут ще саме тієї миті, як Любця, неквапливо виважуючи склади інвентивного раціо, особливо звабливо випнула лише для гадючого ока дещо прив’ялі вустоньки, ними ніби простягаючи своєму ощасливленому співрозмовникові назустріч невидиму сливку, підпилий Степан Блажко (що його, звісно, ані трохи не виправдувало, бо який дідько велів йому в пристойному товаристві перебирати міру), — безцеремонно відгородивши ліктем від Чоботаренка віком ані трохи не погамовану Цірцею (так наче хто управнив шолудивого, ласого до неповнолітніх дівчаток Блажка, підтоптане хтиве опудало, на яке Любця й глянути не хотіла б, визначати, кому належить пальма вічної молодости!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
Приклад 2:
— хоч коли по вісьмох роках після цієї розмови з Букрієм Цизьо вже з дітьми й дружиною, котрій по довгій перерві закортить побувати там, де вона з Микитою вперше зустрілася, відвідає Союзівку, він не знайде тієї брили з Дідовцевим тризубом, що його дуже засмутить, спонукавши відшукати Аристарха Букрія, який виконував при оселі якісь ближче не визначен і функції чи то городника, чи то охоронця, — аби спитати, де поділася кам’яна брила з позначкою долі українського народу, і який дідько її поцупив, і тоді ж таки від Букрія, котрий відведе Цизя набік і пошепки йому повідає, почути, мовляв, ніякий дідько брили не поцуплював, на те в лукавого закороткі лапища, бо що дав Господь, того дияволові не відібрати, а просто за цей час, як Цизьо мореплавствував, перевозив батьків, звикав до суходолу, заводив родину й нестримно багатів, брила з Дідовцевим тризубом помандрувала по всій еміграційній діаспорі, закликаючи соньків пробудитися й рятувати удушувану в єдинонеділимному російському зашморгу Україну, наслідком чого чимало уже нібито зовсім поглинених у чужинецькому світі слабаків повернулося до власного кореня, але, мовляв, брила з Дідовцевим тризубом мандрує і далі, хоча, з другого, боку, він, Букрій, має зовсім певні ознаки на те, що брила з зоряною позначкою для українського народу, як лежала, так і лежить, попри те, що вона одночасно й перебуває в дорозі (він, Букрій, не годен цього не лише Цизьові, а й собі пояснити, яким робом це можливе, однак, можливе це чи не можливе, — це незаперечний факт: брила і мандрує, і лежить) біля танцювального майданчика, тільки з часом вона стала невидима, тому, що Господь лише на коротку мить являє невтілиме, згущуючи дух, що віє, де хоче, у видимі, обтяжені матерією, знаки, особливо коли йдеться не про долю однієї людини, а цілого народу, і тому з покоління в покоління кожен і мусить наново оприсутнювати в своєму серці одвічну істину, одягаючи її в щораз інші подоби, аби вона набрала плоті, як брила з Дідовцевим тризубом, котра, як це він, Букрій, усім єством чує, а він, Букрій, добре тямить, що каже, бо стільки часу, як він, ніхто не проводить на Союзівці, і тому від його ока й не сховалося те, що приключилося з Дідовцевою камінною брилою, — котра непорушно й далі височіє над тим самим танцювальним майданчиком, де Цизьові випало, як він уперше з Сашком Перепадею, в авті якого Цизьо й приїхав, потрапив на Союзівку, — випало цілий вечір протанцювати з Мариною Кахно, що, як тоді здавалося Цизьові, радо об’єднала б свою долю з його, Цизьовою, якби він тоді дещо енергійніше повів був залицяння, чого він однак не вчинив — почасти з раптом зовсім незрозумілого, бо такого йому доти з дівчатами не траплялося, внутрішнього заціпеніння, а почасти з розмислу, що, поперше, він, Цизьо, не в Сайґоні чи Калькутському порту, де гроші — на стіл, і все — ясно, а подруге: коли йдеться про одруження, то в такому ділі не варто квапитися, і тепер питав себе, чи Марина захоче на нього чекати, хоч він і казав, що повернеться, і то не сам, а з батьками, — дійсно захоче чекати, не вибравши за цей час когось іншого — і молодшого (звісно, тридцять п’ять років — не старість, але й не двадцятка! ), і менш перебірливого зі звичками старого кавалера, котрого не носитиме зненацька за тридев’ять земель по водній стихії, на яку Цизя, напевне тому, що він дитинство провів над водою, час від масу нездоланно й тягло, відриваючи від суходолу, де він уклав собі цього разу вже остаточно осісти і напевне й раніше осів би, втішивши батьків, якби його, — і то нагло, без жодного попередження, як напади малярії, — не зваблювало море, яке тепер лагодилося його поглинути, бож цієї миті хвилі так заливали палубу, наче це був не середнього тоннажу вантажний пароплав, що його провадив капітан норвезької торговельної фльоти, Цизів земляк, Устим Несійжито-Гаврись, а утлий річковий човен, у якому Цизьо ще підлітком досліджував розгалуження Парани, заки його батьки з намови Остапа Феджори, перебралися до Сан Паулю, а тоді перегодя й до Ріо-де-Жанейро, потрапити куди Цизьо остаточно втратив надію тієї миті, як повз нього промчав кентавр, що його капітан Несійжито-Гаврись величав Віктором Платоновичем, благаючи не робити дурниць і зупинитися, що, звісно, ані трохи не вплинуло на розпашілого людиноконя, який, знехтувавши вмовлянням капітана (Цизьо ніколи й гадки не мав, що Несійжито-Гаврись здатний аж на таке вмовляння) виплигнув за борт і заходився наввипередки вигарцьовувати з потрясателем вод, пам’ятник якому у Львові на площі Ринок, як про це Цизьові оповідав Букрій, показуючи світлину з дому, нишком знищили червоні єдинонеділимники, аби морський володар своїм буржуазно-національним тризубом не нагадував ще не цілком обезголовленій нації, котрій на протягом триста років затято стинаній шиї весь час відростали отруйні пащеки, — не нагадував про злочинне прагнення до самостійности українського народу, якому забаглося здобувати собі волю саме під знаком Нептуна, що тепер верхи на хвилі, обернувся до Цизя і, ніби належно оцінивши виняткову шану, виявлену до його реґалій українцями, підморгнув Цизьові, а тоді, вигукнувши слідом за Віктором Платоновичем: «Ще не вмерла Україна!» — вдарив тризубом корабель, розколовши його навпіл.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
Приклад 3:
Коли хочеш, то я горда тим, що нi на кого не дивлюся i не вважаю на їх залицяння.
— Карпенко-Карий Іван, “Безталанна”
