закуток

Приклад 1:
Зрештою, хіба Перекотигора з не меншим запалом ще не так давно захоплювався генетикою (у Федора збереглося кілька тих малюнків, які йому подарував Перекотигора, бо решту він згодом понищив), вимальовуючи перед заціпенілим Федором, якому малярство завжди виповнювало киснем легені, теракотові кажаноподібні півонії завбільшки з відро для, як висловлювався тоді Перекотигора, хоч згодом він то все заперечував, кажучи, що то все Федорова вигадка, — ступінчастих палаців майбутнього, що його він, розкладаючи перед Федором метрові ґваші, доповнені для більшої наочності дротяно-мотузяними конструкціями, якими тоді під саму стелю було захаращене Перекотигорине житло, проектував у містах-хмаросягах, де серединою двосотого поверху, за системою потужних опустів-помп, побудованих на засаді фото- синтези, текли ріки, що ними курсували океанські пароплави, ніде не затискувані набережними хмаросягу, де існували багатокілометрові, за системою гідравлічних вахлярів висувні парки, де височіли, об’ємом на кілька проваль розсувні церкви-мушлі всіх релігій світу з музичними лабіринтами, з органними нішами, концертними, порхавкоподібними залями й авдиторіями крізь усю ступінчасту мережу веселкових помешкань, захисних вулиць, каналізацій, площ, колодязів і скверів, які в зменшеному вигляді, разом з гойдалками, водограями, марсіянськими ракетами й коробами з піском для найменших, разюче нагадували кольорові мантри, що ними Перекотигора вже тоді пообвішував свій закуток. А втім, чого вже так дуже було дивуватися з Перекотигори, який завжди мав нахил, щоправда, дещо своєрідний, до містики, як це інколи трапляється з тими, що трохи заретельно час від часу занурюються в тілесне, хоч, може, саме тут Федір найістотніше помилявся, ототожнюючи Перекотигору з тим, що той сам про себе розповідав, підносячи навколо свого справжнього єства мости навіть перед такими погідними приятелями, як Федір, який ніколи нікому не ліз в душу, вважаючи, що кожна людина має право на свій унутрішній — нехай і який мікроскопічний — безлюдний острів, — коли нещодавно сам Федір подибав на зоні для пішоходів чималий гурт німецьких молодиків (як швидко міняється ментальність, ще десять років тому щось подібне було б немисленне), завинених поверх уторочкованих джинсових камізельок у давно не прані сіраві хламиди, — найстаршому, здається, не минуло й двадцяти років, — що, виставивши під баварський поміркований дощик поголені доліхокефальні маківки й закочуючи в надхненні очі, співали гімни Крішні, намагаючися перекрити гітарні виступи з десяток так само молодих, лише помитих і підпрасованих сектантів, які трохи поодаль кволими голосами славили Ісуса, дисципліновано пощипуючи гітари, що їх, як і гімни Крішні, напливами заглушував гучномовець роз’юшених безбородих маоїстів, що, на всю потужність зелених сердець палаючи (з віддалі методично запрограмовуваним) гнівом на розкладницький добробут навколишнього капіталістичного світу, який уможливлював їм зручно жити в достатках і не лише вільно висловлюватися, а й, де йшло, безкарно підтероризовувати більшість, поривалися переконати публіку, переважно з пакунками в руках після суботніх закупів, що єдиний порятунок людства — в комунізмі, і то виключно китайського зразка, — там просто рай!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Я, мовляв, мушу негайно йти з нею — i я найду такий чудовий закуток, який менi й не снився. Вона менi малювала напрочуд привабливi й цинiчнi картини.
— Невідомий автор, “187 Sini Ietiudi Mikola Khvil Ovii”

Приклад 3:
Пройшло кiлька днiв iз того часу, як я бачила Чаргара, але менi здалось, що це було так давно й так далеко, як далеко маячить глухий закуток моєї неповторної молодости й тих духмяних золотих пiвникiв, що не то лiденцями на ярмарку снились менi, не то серед «анютиних глазок», кануперу й м’яти закукурiкали моє дитинство. Вечiр Першого травня рiшуче й навiки вiдкинув усi мої надiї й сподiвання, i я раптом зупинилась перед порожнечею канцелярських буднiв.
— Невідомий автор, “187 Sini Ietiudi Mikola Khvil Ovii”