заглядання

Приклад 1:
Однак розмова таки нав’язалася, попри те, що він, Сорока, за весь вечір розтулив вуста лише на одне чи двоє «будь ласка, пригощайтеся», аби не виглядало, ніби він шкодує, нехай і для тричі непроханого гостя, зайвої чарки горілки чи кусника ковбаси, дарма що тієї миті, як він, Сорока, замість буфетниці, зауважив нового співрозмовника, йому в серце вдарила блискавка: чимдуж тікати, знехтувавши найелементарнішими ознаками доброго виховання; він, Сорока, не сміє гаяти ні секунди, бо з цього, на перший погляд ніби й непримітного чоловіка суне морок, який зараз поглине його, Сороку, але хвилиною перегодя, коли заціпенілий мозок нарешті ворухнувся ясною, а насправді безнадійно короткозорою й оманною думкою, мовляв, він, Сорока, як забобонна сідуха дає забагато волі нервам, його, Сороку, опав сором за внутрішню тривогу і, хоча почуття небезпеки не щезло, часами тільки то пригасаючи, то наново спалахуючи, він, Сорока, замість щодуху бігти геть, кличучи Бога на поміч, змусив себе кілька разів щось відповісти своєму балакучому співрозмовникові, який, вочевидь підбадьорившися, заохотився навіть відчитати з руки його, Сороки, подальшу долю, і попри те, що він, Сорока, одразу ж застерігся, що він не пише не визнає хіромантії, а й засадничо не вірить у жодні заглядання в майбутнє, котрі, крім прикрощів, нічого путнього людині не приносять, а цього він, Сорока, зараз найменше потребує, — чолов’яга, не припиняючи говорити, якось особливо звинно на лету вхопив його, Сороки, лівицю, якої він, Сорока, не встиг висмикнути, й заходився на весь порожній буфет вичитувати з піній руки таке, від чого йому, Сороці, мордованому гарячкою, остаточно пішла голова обертом. Властиво, копи згодом він, Сорока, силкувався звести докупи все те, що йому запам’яталося від гутірки з буфетним знайомим- незнайомим, який, може, не стільки й говорив, як значущо глипав, наче обточуючи поглядом його, Сороку, на кремінець, від чого й складалося враження, ніби непроханий гість безнастанно говорить, і це враження посилювалося ще й тим, що в цього чоловіка, навіть копи він мовчав, навколо рота рухалися м’язи, немов там під шкірою бігали дві миші, що його, Сороку, не абияк бентежило, — коли він, Сорока, намагався докладніше пригадати перебіг розмови з непроханим гостем, то подибував у мозку пише кілька не пов’язаних між собою висловів, серед яких траплялися і «смерть», і «війна», й «ув’язнення», але вони наче ані скіпечки не стосувалися особисто його, Сороки, бож, далебі, не від тих слів, а від самої присутности того чоловіка його, Сороку, опав доти незнаний йому безпросвіток, внаслідок чого, ніби на трупний видих з-під землі геєнних пащек, обвуглилися не тільки речі навколо, а й почуття, помисли, усе раптом втратило глузд і не лишилося й крихти, задля чого варто було б жити, хоча коли він, Сорока, біг до вокзальної убиральні, це сталося не тому, що він поклав собі, тікаючи від депресії, повіситися на власному паску, примоцувавши його за єдиний гак на дверях, як і не тому, що до нього раптом прикинулася, щоправда, не довготривала бігунка, яка його цілком природно загнала до вбиральні, а тому, що тоді йому здалося, ніби вбиральня — єдине місце, де він, Сорока, ще встигне сховатися від мороку, котрий з усіх боків посунув на нього.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”