задобрювати

Приклад 1:
Та і як міг він пояснити Журавському, що він, Лужний, рветься грати в шахи з Мироненком, коли з Івана Харитоновича був дуже слабий шахіст, який до того ще й сердився, як програвав, змушуючи свого партнера продовжувати гру доти, доки він, Мироненко, не виходив переможцем, навіть якби це й тривало до ранку, і йому, Лужному, щоразу доводилося хитрувати, щоб в останній партії шахів непомітно за всіма правилами, інакше Мироненко ще забаскаличився б, піддатися хворому на серце, м’якому й сумирному травоїдові, котрого програна партія в шахи обертана на кровожерного мстивого маніяка, якого він, Лужний, мусів одразу ж задобрювати новою партією в шахи, подумки благаючи Всевишнього, аби він зглянувся над ним, Лужним, і вчинив так, щоб Мироненко одбіг зацікавлення до гри в шахи, оскільки він сам, Лужний, з огляду на те особливе становище, в яке його вманеврували взаємини з Мироненком, не зважувався послати лід три чорти слабака-шахіста з тієї причини, що коли він, Лужний, лід якимось важливим чи незначущим приводом відмовлявся йти до завжди гостинних Мироненків, аби уникнути обтяжливої, а часами аж ненависної гри в шахи з Іваном Харитоновичем, із ним, Лужним, негайно траплялися надто дивні пригоди, хоча він і твердив собі, що такий збіг обставин випадковий, бож, далебі, виключена річ, аби те, що з ним, Лужним, приключалося, справді мало прямий взаємозв’язок із його, Лужного, грою в шахи з Мироненком. А втім, незалежно від того, чи він, Лужний, щось казав собі, чи ні, незалежно від того, чи те, що йому приключалося, трималося купи, а чи розлазилося найдикішими припущеннями, одне єдине залишалося незмінним фактом: вистачало йому, Лужному, відмовитися від гостини в Мироненків із самозрозумілою неуникненною грою в шахи з Іваном Харитоновичем, як на нього, Лужного, починали сипатися нещастя: то його мало не зарізали в Брукліні, коли він, замість остогидлої гри в шахи з Мироненком, подався відвідати Тараса Терлухівського, то він, не знати й як, втелющився в бійку з лорторіканцями, то на сходах у метро він спіткнувся й зламав ногу, то ще іншого разу потрапив у стрілянину в Гарлемі й куля прошила йому легені, мало не поклавши край його тоді ще не надто й довгому існуванню, — врешті-решт він, Лужний, не витримав і якось натякнув Іванові Харитоновичу, чи той, бува, не насилає на нього, Лужного, особливо злісних випромінювань, бо це справді вже казнащо діється, але у відповідь на це Мироненко так подивився на нього, Лужного, що йому одразу ж заціпило далі наполягати на цій темі, оскільки тієї миті, як він, Лужний, глянув у водянисто-сірі Мироненкові очі, де вочевидь лрисмоктками восьминога промайнув добре відчутний сумнів, чи він, Лужний, як це вряди-годи трапляється з самітниками й старими кавалерами, хоча він, Лужний, тоді ще не належав до старих, не з’їхав, бува, з глузду, — його, Лужного, — наче хто викресав полум’я в мозку, — уперше пронизав здогад: а що коли всі ці нібито безглузді пов’язання — лише ознака, що доля береже його, Лужного, як тільки може, і на той час, як насувається якесь лихо, що загрожує його, Лужного, життю, жене його, нетямущого віслюка, грати в шахи з Мироненком, котрого вона, доля, з незбагненної примхи (а втім, хіба їй того не вільно?)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”