забрьоха

Приклад 1:
Григорiй Федорович Квiтка-Основ’яненко Конотопська вiдьма I Смутний i не­ве­се­лий си­дiв со­бi на лав­цi, у но­вiй свiт­ли­цi, що вiд­го­ро­див вiд про­тив­ної ха­ти, ко­но­топський пан сот­ник Ми­ки­та Ула­со­вич Забрьоха. Хоч па­рень со­бi i че­пур­ний був, а тут i у не­дi­леньку свя­ту не брав бi­лої со­роч­ки, та й – про­щай­те у сiм сло­вi – ки­таєвих си­нiх шта­нiв на нiч не знi­мав, так, сер­де­ка, у них i но­чу­вав, рад-рад, що за пiв­нiч доп­хав­ся до­до­му; а там чи зас­нув, чи нi, вже йо­го, ще сон­це не схо­ди­ло, збу­ди­ли.
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”

Приклад 2:
От як i ста­рий Улас Забрьоха, та­ки сот­ник ко­но­топський, як по­мер… i що то жал­ку­ва­ло за ним ко­зацт­во! Та та­ки i усi лю­ди, i ста­ре, i ма­ле, усi пла­ка­ли.
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”

Приклад 3:
От­так-то й нас­та­но­ви­ли йо­го сот­ни­ком, i став вiн iз Забрьощен­ка вже й сам Забрьоха. От вiн, по­хо­вав­ши батька, сю­ди-ту­ди ог­ле­дiвсь, аж вже йо­му го­дiв двад­цять п’ять; нiг­де дi­тись, тре­ба же­ни­ти­ся, тре­ба дiв­ки ська­ти… Батько-бо йо­го, ста­рий Улас, був со­бi ску­пенький, i ко­ли, бу­ло, Ми­ки­та, як озьме йо­го за сер­це, ста­не батька про­ха­ти, щоб йо­го оже­нив, то ста­рий на­су­пить бро­ви, зир­не на нього сторч та ска­же: “Не­хай ли­шень ви­яс­ниться, бач, нах­ма­ри­ло.
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”