забавка

1. Рідкісне, застаріле позначення іграшки або предмета для розваги, що вживалося переважно в західних регіонах України.

2. У спеціалізованому контексті (наприклад, у фольклористиці або діалектології) — власна назва певної народної гри, забави, жарту або короткого кумедного оповідання анекдотичного характеру.

Приклади:

Приклад 1:
Я качкам щодня хліба з рук даватиму, то й буде мені забавка!.. А поїду — нехай вам нагадують про мене!..
— Тютюнник Григорій, “Вир”

Приклад 2:
Латинське ars, що просочилося в бiльшiсть європейських мов, нордичне Kunst, що вiд‑рикошетило у захiдних слов’ян “штукою”, — от де на‑правду здоровий пiдхiд, аж чути бюргерську пообiдню кислокапустяну вiдрижку: штука, забавка, безневинне трюкацтво, акробатичний переверт на линвi, мелодiй‑ний подзвiн бароккових дзигарiв i штудерно рiзьбована табакерка, наше “мистецтво”‑мастацтво тої ж природи, тiльки так — байдужно‑поблажливим позiхом: ну‑ну, чим там мастаки нас сьогоднi потiшать? — i знешкоджується, розчакловується приховану пастку, i, здається, єдина церковнослов’янщина марно вицiляє застережного сухого перста: “изкусство” — вiд “изкус”, спокуса, ота сама, в яку молитва просить не ввести.
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”