забагато

Приклад 1:
Нас двох сьогодні забагато. І обидва ми уперті.
— Невідомий автор, “152 Zieliena Ievanghieliia Antonich Boghdan Ighor”

Приклад 2:
Я вже не кажу тут про колони храму Зевса або римського Колі­ зею, зрештою, й тут, у вашо­ му провільглому містечку, подібних монументів знайде­ мо аж забагато, про що я вже казала. Одне з найстаріших міст Росії носить назву Київ, що можемо перекласти при­ близно як «місто пана Ph», його володіння, його сфера.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 3:
“).А ще можна б сказати — виступаючи з доповiддю в якому‑небудь американському унiверситетi, або на конференцiї “трiпл‑ей‑дабл‑ес”, або в Кеннан Iнстiт’ют у Вашiнгто‑нi, або де тебе ще там i далi носитиме лихим вiтром, сто, максимум двiстi баксiв гонорару плюс сплачена дорога — i дякуй гречненько, ти не Євтушенко й не Татьяна Толстая, щоб дiставати по тисячi за виступ, та хто ти ваще така, слиш, ти, забацана Ukrainian, дитя вiдрадненської комунальної “хрущовки”, з якої цiлий вiк марно силкуєшся вирватись, Попелюшка, що летить через океан понарiкати за вечерею у Шеффiлда з парочкою Нобелiвських лауреатiв (промiнячись навсiбiч, чотирма мовами нараз за одним столиком сиплючи) на iдейну вичерпанiсть сучасної цивiлiзацiї, по чiм вертається в свою київську кухню площею 6 кв.м.сваритися з мамою й принижено тлумачити рiдним редакторам, що где я, там i буде вiтчизна” — то зовсiм не значить “ubi bene, ibi patria”, — бодай тому, що через цю саму довбану patria тобi нi у Шеффiлда, нi у Тiффанi, нi на Гавайях, нi на Флоридi, нiде й нiколи не є bene, бо вiтчизна — то не просто земля народження, правдива вiтчизна є земля, котра потрапить тебе вбивати — навiть на вiдстанi, подiбно як повiльно й невiдворотно вбиває дорослу дитину, утримуючи її при собi, сковуючи їй кожен порух i помисл власною обволiкаючою присутнiстю, — а, що там розводитися довго, тема мого сьогоднiшнього виступу, ледi й джентльмени, — як i зазначено в програмi, “Польовi дослiдження з українського сексу”, i, перш нiж перейти до неї, хочу подякувати всiм вам, присутнiм i вiдсутнiм, за нiчим не виправдану увагу до моєї країни й моєї скромної особи, — от чим як чим, а увагою ми досi розбещенi не були: по‑простому сказавши — здихали, на фiг нiким не завваженi (я тут ще в досить упривiлейованому становищi, бо якби зважилась, плюнула й висипала в рота разом усю решту таблеток iз жовтогарячого слоїчка, то тiло виявили б досить хутко, десь, либонь, день на третiй: Крiс, факультетська секретарка, зателефонує, тiльки‑но я не з’явлюся на лекцiю, отже, грiх нарiкати, ниточка‑павутиночка, хай i тонюня‑провисла, щоб, за неї шарпнувши, дати свiтовi знати про свiй черговий, цим разом останнiй, вiд’їзд, у мене все‑таки є, — i якби з тим чоловiком щось сталося там у пущi, — хоч я й не думаю, аби з ним щось сталося, вiн нiколи не вчинить цього сам, забагато має в собi злостi для такого дiла, — то Марк i Розi щодня ж навiдуються до нього), — так ось, ледi й джентльмени, прошу не поспiшати квалiфiкувати розглянутий випадок закоханостi як патологiчний, бо доповiдач iще не сказав головного — головне ж, ледi й джентльмени, полягає в тому, що в життi пiддослiдної то був перший український мужчина. Направду — перший.
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”