забаганка

Приклад 1:
— а це запоморочення опало його чи не тоді, як він, смиренно стоячи в черзі за тенісками й зовсім випадково у жарт вимовивши чи не єдине ще не цілком забуте речення по-українському, почув гнівну пересторогу звертатися до людей людською, а не собачою мовою, — брат Іван зажадав, аби його син вчився на Україні, «на нашій, не своїй землі», — не в російській, а в українській школі, — злісна, каригідна забаганка, яка могла спасти на думку лише махровому бандерівцеві чи божевільному, котрий, — за браком гамівних клепок у голові, й, насамперед, завдяки тваринному людиноненависництву, притаманному всім недержавним націям, оскільки, як відомо, лише вибрані імперські народи покликані втілювати в життя світло, добро й справедливість, — не втямив, яке то незміренне щастя для українців стати раз і назавжди росіянами, — за що його, злісного самостійницького ворохобника, — тут злиття націй, а йому гадові, давай українську школу! — у найвільнішій на світі хребтотрощильні й упакували до Дніпропетровської психолікарні, а тоді, аби звільнити місце й для інших націоналістичних репетунів, і до Мордовії, куди й так половину України загнали і куди й Валентинові невдовзі торувалася б стежина, якби він, — який, властиво, й пішов до фльоти в надії, ануж там йому легше поталанить вирватися на волю, — затопивши в пику їхньому політрукові, невідчіпній воші, яка не лише пила кров на кораблі, а й завжди супроводжувала моряків на суходіл, не скочив притьмом набік до того товариства, звідки він, Гончаренко, виразно почув спів «Ще не вмерла Україна»), — обставина, котра й вирішила Валентинову подальшу долю, оскільки, почувши, як тоді Гончаренкові в першу мить здалося (а хіба інтенсивно бажане не починав втілюватися в дійсне, вистачає людині перебороти руйнівні сумніви, що їх небуття мацаками простягає в душу, аби в зародку підтяти животворчу силу в чоловіку, виліпленому на подобу Божу?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Íàðèñè I ÍÀ ÄÎѲÒÊÀÕ Думи і мрії про український театр у Галичині: о. Трещаківський, Юліян Лаврівський З пожовклих листків, із переказів та спогадів, що погасають, із порозсіваних та порозгублюваних заміток, із рукописних матеріалів та з випадково врятованих і збережених пам’яток – доводиться від- творювати картину того світу, того життя й тих людей, що, відділені від дійсности сценічною рампою, були на досвітках 60 років ХІХ в. вістунами нашого пробудження і водночас і символом нашої націо- нальної єдности з Наддніпрянщиною… Український театр – великопанська забаганка наддніпрянських вельмож, від половини XIX в. глибока, тиха мрія галицьких україн- ців – ставав щораз то частіше предметом приватних і публічних роз- мов, наближався до здійснення, щоб засвідчити перед світом і серед своїх, що після років знемоги, занепаду й мертвоти, що – як писав Омелян Огоновський – По довгім сні, по сні мов внутр могили Ми до життя ся знову пробудили!… Шістдесяті роки – це новий зворот у духовому житті тодішньої австрійської України.
— Невідомий автор, “021 Charnetskii Stepan Istoriia Ukrayinskogo Teatru V Galichini Tech”