євстафія

Приклад 1:
Властиво, якби не ті свіжі паляниці, незвичні для беллярійського базару, бож полоненим кілька місяців не давали гарячої їжі й майже ніхто не мав змоги самотужки собі щось зварити з тих більш ніж скромних приділів, що випадали на кожного, а вже напекти хліба й поготів, — можливо, він, Коновченко, ніколи не зауважив би, що Прокіп б’ється навкулачки зі своєю смертю, проте як він, Коновченко, відчув запах свіжого хліба й біля патинків бороданя на шматку брезенту, застеленому зверху полотняною хусткою, зауважив три свіжі паляниці, його, Коновченка, так зсудомило, аж від надмірного збудження йому наче луснула на очах охоронна прозора плівка, внаслідок чого він і побачив, як Прокіп на відмах ударив бороданя по шиї, і від цього удару голова бороданя від підборіддя до потилиці, наче скальпована ударом, впала на плечі кобкою з живої шкіри, оголюючи усміхнений череп і голі хребці кістяка, які стирчали тепер з-під нагло запросторої уніформи, і він, Коновченко, котрому приросли ноги до землі, розгледів, що біля військових патинок смерти лежать несвіжі паляниці, а черепи, і що смерть, похитуючи лівою рукою держаком коси, так дивиться на Прокопа, аж його, Коновченка, шлунок виповнюється куснями льоду, дарма що він, Коновченко, стоїть на кілька кроків далі від неї, ніж Прокіп, якому цей погляд чомусь не підтинає колін (що Прокіп відважний, це він, Коновченко, мав нагоду пересвідчитися, однак щоб людина підняла руку на власну смерть, такого він, Коновченко, ще не бачив), бо, замість відступити назад (він, Коновченко, якби спромігся відірвати ноги від землі, напевне забіг би на край світу, хоча він належав не до таких уже й полохливих), Прокіп розмахнувся й щосили затопив смерть кулаком у дірку від носа, і смерть, може, лише тому, що Прокіп її не злякався, відступила, хвицьнувши повітря косою, яка на лету перетворилася на довжелезний вогняний батіг, з котрого посипалися жарини й зорі, а на тому місці, де щойно розчинилася в повітрі смерть, наче з-під землі, вродилися Петро Сипко й Євстафій Кобець, щоб ухопити Прокопа за руки, репетуючи, чи він здурів заводити колотнечу зі Стецьком Годованцем, коли вони всі, мовляв, і так ледве тримаються на ногах від слабкости, — крики, що його, Коновченка, не абияк спантеличили, оскільки він на власні очі бачив: Прокіп і не торкався Отецька, байдуже що в того цебеніла кров із носа і він навіть пробував сікатися до Прокопа, який, звісно, щойно тоді обернувся з кулаками проти своїх галасливих напасників, котрим умовляннями з закликами до розуму й сіпанням з усіх боків нарешті пощастило Прокопа уговтати, до чого деякою мірою спричинився і він, Коновченко, коли, трохи прочумавшися, а головне, знову в стані відривати ноги від землі, заходився вияснювати схвильованим хлопцям, що тут насправді діється і чому Прокіп такий збуджений, і це попри те, що і Сипко, і Кобець його, Коновченка, мало не затюкали, торочачи своєї, ніби Прокіп з голоду лізе з усіма битися навкулачки, а він, Коновченко, так само з голоду, марить серед білої днини, дарма що він, Коновченко, марив тоді не більше, ніж той самий, тепер такий розумний, Євстафій Кобець, котрий ще напередодні саме йому, Коновченкові, під страшною таємницею розповів, що він, Євстафгй, бачив уві сні свою наречену, властиво (і саме це його, Євстафія, й схвилювало, бо такого йому досі не траплялося) не уві сні, — він, Євстафій, не годен окреслити цього стану, схожого радше на якесь дивне заціпеніння, за якого він, Євстафій, мав розплющені очі й його мозок працював, як завжди, стверджуючи, що все те дійсно відбулося, хоча такого вочевидь не могло бути, — мовляв він, Євстафій, отак собі, ні про що не думаючи, лежав на спині неподалік намету й дивився на беллярійське небо, як багато разів перед тим, як раптом бачить: перед ним стоїть його наречена Гануся з розпущеним до пояса, значно пишнішим і довшим, ніж він, Євстафій, пам’ятав, волоссям, у якому, як гнид, повно жовтавих слимаків. Він, Євстафій, хотів кинутися до своєї, наче викупаної в світлі, нареченої, але вона пальцем показала, щоб він не рухався, заки вона розчеше коси, бо в неї на кожній волосині по кілька слимаків з лискучими, подекуди шпичастими хатками, і їхній тягар заважає їй наблизитися до нього.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”