ять

Кочура, 12 … 225 Шляхетний ідальґо української культури: Микола … 234 Діалоги з Юрієм Луцьким … 237 Додаток Відкритий лист до газети «Молодь України» … 247 Автопортрет: Відповіді на анкету журналу «Слово і Час» … 252 Моральний імператив і виклики часу … 258 275 … Іменний покажчик 285 … Перелік світлин Схились до мушлі спогадів — і слухай… Мудрий скарбничий — пам’ять людська. Вона зберігає звичайні, нічим не примітні, з першого погляду, бувальщини, наче знає: настане у житті людини такий час, що вони оживуть знову, осяються промінням почуттів і винагородять її поезією, ім’я якій — спогади. — Невідомий автор, “Mikhailina Kniga Spominiv”

Для візиту до нього готуємо фотографічне видання «Фата Морґана» у пам’ять виступу Кагановича на X з’їзді КП(б)У» (1947; 5: 35) — Каганович згадав у доповіді Коцюбинського і, здається, навіть процитував «Ідуть дощі…». У плані глобальної залежности від ідеологічної кон’юнктури, а відтак, від актуального начальства (у цьому зв’язку теплий спогад пов’язаний у мене з іменем і особою С. Бухала, який, обіймаючи керівні посади в царині музейної справи, незмінно допомагав батькові у всіх його починаннях) пригадується такий епізод 1956 р. — Невідомий автор, “Mikhailina Kniga Spominiv”

Згадаймо з опублікованих нещодавно спогадів хоча б його двобій — відчайдушний і переможний — зі слідчим у тих зловісних мурах, що нині змінили своє призначення і стали Жовтневим палацом культури, на якому так досі й немає меморіальної дошки в пам’ять соратників Антоненка-Давидовича, що звідси пішли в небуття, в пам’ять їхнього болю і їхніх мук. Колись Альберт Швейцер, пояснюючи мотиви своїх учинків, свою модель життя, твердив, що найголовніше — «зробити своє життя аргументом своєї філософії». — Невідомий автор, “Mikhailina Kniga Spominiv”

У мене виявилося саме таке, я побачив її спалах, вона всміхнулась, я все зрозумів, стало до дідька зимно у грудях, залишалося ще з десять кроків, не цілих сто марок у портмоне, які я мав при собі, аж ніяк не Гарантували нашу домовленість, за п’ять кроків до неї я почув «hallo, kommst du mit?»1, ще два кроки я мовчав нарешті видихнув просто у неї «ja, ich komme mit, Liebling, wieviel?»2, вона не відповіла «wieviel», крутнулася на своїх садомазопідборах, узяла мене за руку і підвела до брами. Отже, була все-таки місцевою, зі Швабінґа, браму відчинила ключем, задля special effect’y видобутим із того запаморочливого декольте, і так ми 1 Привіт, підеш ЗІ МНОЮ? — Андрухович Юрій, “Перверзія”