ящірка

Зрештою, якби вона, Марина, беззастережно підтримувана на цьому пункті і Мироном, і Василем, не стояла на перешкоді Гнатової надто пристрасної любови до тварин, то в авті вже спільно подорожували б не лише ховрахи, їжаки, вивірки, гадюки й саламандри, а й напевне й той, завбільшки з однотижневе ягня, переметний монстр чи (згідно з Гнатовими запевненнями, які не абияк спантеличили й її, Марину, і Мирона, тим більше, що ці запевнення, котрі жартома виривалися в Гната й раніше, посипалися з Гнатових уст уже цілком поважно, щойно його привели до тями, витягши ледь живого з Рони, коли він у проміжках між блюванням, молов нісенітниці, до яких, крім Василя, зацікавленого з огляду на свій майбутній фах радше медичним боком справи, ніхто дуже не прислухався, хоча тоді в ній, Марині, ворухнулася підозра, що або в Гната й справді час від часу розклеюються клепки в голові, або він дійсно не такий, як усі, або й просто він з усіх них сміється, б’ючи їх у бутлю базіканням про полювання на тварину, яка не є твариною, а, властиво, казнащо, тобто) — залежно від терену, — червонаво-глиняна, опалова, молочного кольору чи аквамаринова ящірка, але, мовляв, не зовсім ящірка, а наполовину ящірка, наполовину цвіркуно-кавун чи огірок- сколопендра, який буває також подібний до качконоса-вивірки чи кенґуру-півня, чи, як це він, Гнат, бачив у Роні, до бобра з окуневою мордою, хоча насправді — це лялечка, в яку, мов у коштовну скриньку, оздоблену назовні несполучними у житті живими частинами різних тварин, комах чи риб, що служить за розпізнавальний знак для тямущого ловця, природа ховає кінці усіх з’яв, лягаючи інколи туди й сама перепочити, бож і в природі вряди-годи заходить павза на подобу звичайнісінького перекуру (про що йому, Гнатові, ще в десять років уперше розповів Палений Тарас, як його дражнили в Аделаїді після того, як він, доти звичайнісінький собі Тарас Падалиця, що, емігрувавши після другої світової війни до Австралії й наполегливою працею добігши сяких-таких статків, раптом продав хату, кинув жінку й дітей напризволяще й подався в мандри за опалами австралійською пустелею, звідки він повернувся із спаленою лівою половиною черепа й обличчя, всохлою рукою й ніби потьмареним розумом, аби, відцуравшися людей, оселитися здичавілим самотником у бляшаній халупі на околиці міста на пустирищі, куди інколи забігали гратися в розбійників діти, як Гнат, якого Палений Тарас вподобав напевно тому, що той його не злякався й не став дражнити, а за це Палений Тарас, що відтоді заприятелював з малим Гнатом, і навчив його не лише бачити, як росте трава, як перекидається в піску вітер, б’ючи по землі бобровим хвостом, як в евкаліптовому листку на три губи свище пустеля чи як із роси вилущується з різноколірними пелюстками зірка, а й розповів йому таємницю про сховок природи, що час від часу звиває свою лялечку в ящірці-потворі, змушуючи цю тварину, чи радше цей довільно зформований клапоть живої матерії, рухатися спіраллю, колом чи на подобу бумеранга, однак ніколи не по прямій, утруднюючи людині полювання за цим сховком, коштовнішим від найдорожчих скарбів, бо чоловікові, який ухиститься заволодіти цією лялечкою природи, не лише стає зрозумілою мова птахів і звірів, не лише йтимуть до рук скарби на землі й під землею, а й дається сила, на бажання стаючи невидимим, вершити нездоланне, — мрія людства усіх часів і народів, — тільки, мовляв, цю ящірку-неящірку зі сховком природи треба вистежувати дуже вперто, наполегливо, а, головне, без жодного страху й вагання перед загибеллю, оскільки ця жива скринька-ящірка дуже підступна й весь час збиває людину зі сліду, проте коли в чоловіка раптом без жодної на те причини починає блимати в очах, це найпевніша ознака, що ящірка біжить поруч, і її вистачає тільки вправно схопити, єдино що при тому не вільно ні про що стороннє думати, бо з миттю, як у мозку майне не те що думка, а випадкове слово чи образ на подобу легенької хмарини на ясному небі, ящірка з лялечкою природи без сліду щезає, спричинюючи за собою потоп, пожежу чи гірські обвали), і от за цією ящіркою, живим сховком природи, він, Гнат, і полював, щоправда, покищо марно, і в Австралії, і в Еспанії, і в Сарсепі, — де цей подібний до кавуна дебелий ящірко-цвіркун, якого він, Гнат, здавалося, вже схопив був за зелену ногу, тікаючи, обвалив на нього цеглу й глину, мало не задушивши його, Гната, — і в Роні, де цей самий ящірко-цвіркун, що прибрав вигляду бобра з окуневим писком заманив його, Гната, в корчі, звідки він, Гнат, його напевне витяг би, якби йому не забракло повітря, хоча він, Гнат, добрий плавець і не боїться жодних підступів, які йому, Гнатові, лише додають охоти ще настирливіше височувати цю незрівняну ні з чим здобич, бож він, Гнат, переконаний: однієї днини він цю ящірку- лялечку, хоч і яку відстрашувальну подобу вона прибрала б, таки вполює, байдуже, що тепер, занурюючися за нею, він, Гнат, мало не втопився в Роні. Звісно, коли все товариство, притлумлене спекою, зупинилося над Роною покупатися і Гнат перший поліз у воду, ніхто й гадки не мав, що Гнат, який плаватиме разом з усіма, раптом почне, відпливши від гурту, як навіжений, занурюватися, щоразу довше перебуваючи під водою, атоді взагалі щезне, пустивши бульбашки, аж Марина зчинить крик, гукаючи на підмогу Мирона й Василя, а тоді пірне там, де зник Гнат і де її нагло щось ударить у бік, закрутить у вирі і, замість потягти на дно, викине до берега, на якому вона перегорить на купку попелу за ті кілька хвилин, а для неї ціпу вічність, заки Мирон і Василь пірнатимуть, аби нарешті з-під дерева, котре гіллям ще з весни заплуталося під водою в корчах, витягти нерухомого обважнілого Гната, який після невтомного Миронового вдихування потопельникові повітря з уст до уст, спільного розгойдування за руки й ноги та Васипевих масажів грудної клітки, прочумається й почне вибльовувати воду, що її Гнат чимало наковтався, своїм блюванням і спочатку ледь розбірним жебонінням про окуня-бобра чи ящірку-неящірку, сховок природи, повертаючи її, Марину до життя, хоча це було вже наче не її життя, а сторонньої особи, з якою вона, Марина, не мала нічого спільного, здалека відмічаючи в пам’яті, що ця особа, зовні подібна до неї, чомусь заливається слізьми, від котрих вона, Марина, нарешті остаточно пробуджується, аби ствердити, що в неї мокре обличчя, яке вона кілька разів витирає долонями, що ними вона однак не годна витерти з кісток решток очманіння від Гнатової щасливо відверненої загибелі в Роні, — очманіння, мало помітне зовні, яке проте отруйно осіло в клітинах, на деякий час позбавивши її, Марину, здатности нормально мислити, відчувати, а головне, зосереджуватися, внаслідок чого вона, Марина, котрій припала черга керувати автом, і пропетляла бічними дорогами якихось зайвих сорок кілометрів, з’їхавши з головного шляху, з якого, здавалося б, просто неможливо було з’їхати, та ще й у протилежному напрямку, бож їй, Марині, при цьому асистували досі надійні лоцмани, Мирон і Василь, що, ймовірно, теж не абияк почманіли після відпомповування потопельника, оскільки саме за їхніми вказівками, звірюваними щомиті з мапою, вона, Марина, дещицю попоїздила добре устрілкованими бічними дорогами, які раптом позникали з мали, байдуже що Мирон і Василь старанно височували всі дороговкази, силкуючися встановити, де вони мандруюють, так наче ці мандри заздалегідь мали за мету, перш ніж Мирон віднайде на мапі місцевість, котру вони перетинали то в одному, то в іншому напрямку, і, перш ніж вона, Марина, скерує авто на головну дорогу, дати їй, Марині, відчути, ніби вона разом зі своїми супровідниками крізь невидиму щілину в просторі провалилася на дно моря, байдуже, що на цьому морському дні світить сонце й ростуть дерева, і вона, Марина, їде місцевістю поза часом, хоча ця місцевість із дорогами, обсадженими мерехтливими плятанами все ще нагадує Прованс, проте в дійсності вона, Марина, та її напарники, які цього покищо не помічають, їде малим торохким сітроеном крізь товщу століть, звідки назустріч на першому- ліпшому закруті можуть вимаршувати із велетенської мушлі часу римські легіонери чи всі ті народи, що приходили тут на зміну один одному, воюючи за місце під сонцем, бо, властиво, що таке якихось двадцять, тридцять, а чи триста поколінь? — Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Очевидна річ, угледівши кладку, що нею, як здавалося, давно вже ніхто не ходив, Гнат не стримався від спокуси перший випробувати, чи вона під його ногами не розсиплеться на друзки, змусивши його, — якщо вціліють кістки, а це, мовляв, завжди варто перевірити, викупатися на дні струмка, — однак коли Гнат, перш ніж хтось із товариства встиг ухопити його за джинсову камізельку, крикнувши, що після щасливого вирятування його з Рони, тепер ще раз, та ще й поночі, ніякий собака не полізе витягати його, чи радше ту потовчену купку немощів, що від нього залишиться, витягати зі струмка, — однак коли Гнат, цілий і неушкоджений, звинно, як ящірка, опинився на другому боці яру, Мирон, Василь і вона, Марина, подалися слідом за ним, хоча в неї, Марини, попри те, що вона за браком поруч трималася за руку Мирона, закрижаніло всередині від думки, що вона ще, бува, оступиться в провалля, чого, звісно, не сталося, — і попід розлогими кленами, які і від рівнини затуляли від сторонніх поглядів і яр, і замок, підійшли асфальтовою, часто їждженою дорогою до, наче притуленої зовні або на подобу давніх облогових веж, на покищо невидимих дерев’яних коліщатах підкоченої впритул до замка, безвіконної фасади, дарма що згодом вона, Марина, дивилася на освітлену місяцем рівнину з великих продовгастих вікон саме цієї безвіконної фасади, що нагадувала радше фасаду цегельні (котра, здається, й справді виготовляла цеглу), ніж замка, з вочевидь надавно прорубаними дощаними бараковими дверима, над якими час від часу запалювалася вкручена просто в мур жовтава лямпа, близнючка другого, лише оздобленого тюльпаноподібним чавунним ковпаком електричного світила, примоцованого трохи далі над заіржавленою, штудерно вихованою брамою на проході крізь прибудову, за якою виднівся клапоть здичавілого парку, що переходив у хащі, звідки вели вигнуті серпом і посилані кусниками білого мармуру дві доріжки, освітлені, ймовірно, знадвору непомітним ліхтарем по той бік переполовиненої брамою прибудови, на правому вході до котрої під мідною ’ячою головою-кільцем, з’єднаним дротом угорі з досить величеньким привісним дзвоником, вона, Марина, з зачудованням уголос прочитала прізвище Петра Семенюка, що колись на обіді в Мусіяновичів дав їй адресу своєї посілости поблизу Монтелімару, запрошуючи її разом із друзями в гості до власної кам’яниці, яку, мовляв, ще треба дещицю урядити, хоча, звісно, для відвідувачів і так знайдеться місце, й при тому ні словом не прозрадивши, що кам’яниця, яку він принагідно придбав десяток років тому, це не просто собі будинок, а, особливо з яру, невелика, проте солідно укріплена фортеця, на вході до якої, попри їхні наміри не розшукувати Семенюка, стояли тепер, не абияк стороплені, вона, Марина, Мирон, Василь й ані трохи не здивований Гнат, що, зиркнувши на товариство змовницьким поглядом й не питаючися на те згоди, міцно смикнув за кільце у формі ’ячої пащі, аби зазделенчав дзвоник не лише на брамі, а й у глибині двору, замка й наче в яру, і та огрядна жінка, що впустила їх усіх до середини й чомусь не відповіла на привітання, показала їм знаком почекати в бічному, свіжопотинкованому, без жодних меблів чи килимів приміщенні з високим склепінням, імовірно, колишній каплиці, куди незабаром увійшов чоловік, що назвав себе старшим братом Семенюка по матері, Іваном Нестеренком, під сучасну пору пенсіонером, трохи сторожем, трохи квартирантом, трохи збирачем лікувальних трав і до певної міри замковим кербудом, який запропонував прибулим, якщо вони не голодні й не надто стомлені, що всі одностайно заперечили, поки за годину з Ліону повернеться Семенюк, любитель відвідувачів, особливо молоді, оглянути колекцію старої зброї. Щоправда, оглядати на ніч, та ще й на обважнілий шлунок, колекцію зброї,навіть якщо, згідно з запевненнями Нестеренка, серед зібраних об’єктів були й рідкісні музейні експонати, милуватися пощербленими мечами, ножами, пістолями й мушкетами, коли її, Марину, після денного хвилювання й нарешті запізнілого відпруження після вечері, нестерпно клало в сон, ані трохи не приваблювало, тим більше, що вона, Марина, воліла якнайскорше залишити позаду себе і Семенюка з його досить дивакуватим братом, який, даючи їй дорогу, прошепотів їй, Марині, на вухо, мовляв, він її пізнав і дуже тішиться, що вона завітала сюди, хоча вона бачила його вперше, оскільки Семенюк ні разу не згадував, що він має брата, — і цей замок, — аби колодою завалитися до ранку в ліжко, замість, заради Гната, надто квапливого ініціатора цих відвідин, якому випадало б за це добряче намилити голову, стовбичити перед навішаними на стінах й повиставлюваними у скляних вітринах, наче в музеї, знаряддями вбивства, — і ця нехіть і досада, ймовірно, мимоволі відбилися на її, Марининому, обличчі, бо Нестеренко, як їй здалося, ще раз пильно вибалушився на неї, байдуже, що вона, Марина, давши собі подумки добрячого стусана й зігнорувавши Нестеренків незрозумілий, ніби попереджувальний знак рукою, подалася слідом за хлопцями до залі зі зброєю, тільки коли вона, Марина, за другою вітриною з неолітовими серпами нагледіла нішу з м’якою лавкою, ноги її, як у сновиди, самі подалися туди, де вона напевне одразу ж і заснула б, якби її тієї ж миті не заполонило те, що виникло перед нею. — Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

За зручної нагоди, скажімо, на завершальній стадії доброї пиятики її можна показати приятелеві, ніби помилково витягши замість кредитки: бачиш, мовляв, яка фіґня, просто атас, пінцет, якась дурнувата ящірка, ні, не епідемія, це ти плутаєш із ящуром, ні, це ігуана, ящірка така, лікар каже, не існує антидотів, невідома отрута, залишилося не більше ніж 3–4 місяці, серйозно, гадом буду, ні, не заразне, ні, не передається, хіба що я тебе вкушу, бугага, звичайно, ходив, інші кажуть те саме, хоча насправді більшість не в курсах, тому це ще не остаточно, тільки ти ж бачиш, який діагноз, і печатка міністерства надзвичайних ситуацій, кажуть, треба їхати до Лондона, там постколоніальна медична школа, постімперська діагностика та якісь військові, натівські спеціалісти, але це між іншим, тобто між нами, чуєш, це лише між нами, нікому не кажи, ні, нікому, не хочу балачок, ні, не признався, ні, вона теж не знає, ясен пень, питала, сказав, що сепсис, сепсис, а не скепсис, ну, типу зараження крові, тепер лікується, а що я міг сказати, це ж на сміх курам, анекдот, параша, склеїти ласти через таке гівно, через земноводне, коли тільки почав розкручуватися, навіть некролога порядного… тихо, тихо… не галасуй… Такий приблизно конспект розмови. Однієї може не вистачити. — Невідомий автор, “Fleshka 2Gb”