ясень

Он бачиш, там питає дика рожа: «Чи я хороша?» А ясень їй киває в верховітті: «Найкраща в світі!» А я й не знав, що в них така розмова. Я думав — дерево німе, та й годі. — Невідомий автор, ” Liesia Ukrayinka”

” А ясень їй киває в верховiттi: “Найкраща в свiтi! ” А я й не знав, що в них така розмова. Я думав – дерево нiме, та й годi. Нiмого в лiсi в нас нема нiчого. Чи то ти все отак сидиш у лiсi? Я зроду не виходила ще з нього. А ти давно живеш на свiтi? Справдi, нiколи я не думала про те… (Задумується). Менi здається, що жила я завжди… I все така була, як от тепер? Здається, все така… А хто ж твiй рiд? — Українка Леся, “Лісова пісня”

то роса вечiрня. Заходить сонце… Бач, уже встає на озерi туман… Та нi, ще рано! Ти б не хотiв, щоб день уже скiнчився? хитає головою, що не хотiв би. Чому? Бо дядько до села покличуть. А ти зо мною хочеш бути? киває, потакуючи. Бачиш, I ти, немов той ясень, розмовляєш. Та треба по-тутешньому навчитись, бо маю ж тута лiтувати. Справдi? Ми взавтра й будуватися почнемо. Курiнь поставите? Нi, може, хижку, а може, й цiлу хату. Ви – як птахи: клопочетесь, будуєте кубельця, щоб потiм кинути. Нi, ми будуєм навiки. Як навiки? Ти ж казав, що тiльки лiтувати будеш тута. Та я не знаю… казали, що тут менi дадуть грунтець i хату, бо восени хотять мене женити… З ким? Я не знаю. — Українка Леся, “Лісова пісня”

Дика рожа задирлива, так само й глiд, i терен. А ясень, клен i явiр – гордовитi. Калина так хизується красою, що байдуже їй до всього на свiтi. Така, здається, й я була торiк, але тепер менi чомусь те прикро… Як добре зважити, то я у лiсi зовсiм самотня… (Журливо задумується), А твоя верба? Таж ти її матусею назвала. Верба?.. Та що ж… в їй добре зимувати, а лiтом… бач, вона така суха, i все рипить, все згадує про зиму… Нi, я таки зовсiм, зовсiм самотня… У лiсi ж не самiї дерева, – таж тут багато рiзної є сили. (Трохи ущипливо). Вже не прибiднюйся, бо й ми чували про вашi танцi, жарти та зальоти! То все таке, як той раптовий вихор, – от налетить, закрутить та й покине. В нас так нема, як у людей, – навiки! А ти б хотiла?.. Раптом чутно голосне гукання дядька Лева. Г о л о с Гов, Лукашу, гов! — Українка Леся, “Лісова пісня”

До служебки, зарiбницi, що працею гiркою окрайчик щастя хтiла заробити i не змогла, та ще останнiй сором їй не дає жебрачкою зробитись. Згадай, якою ти була в ту нiч, коли твоє кохання розцвiлося: була ти наче лiсова царiвна у зорянiм вiнку на темних косах, – тодi жадiбно руки простягало до тебе щастя i несло дари! Так що ж менi робить, коли всi зорi погасли i в вiнку, i в серцi в мене? Л i с о в и к Не всi вiнки погинули для тебе. Оглянься, подивись, яке тут свято! Вдяг ясень-князь кирею золоту, а дика рожа буйнiї корали. Невинна бiль змiнилась в гордий пурпур на тiй калинi, що тебе квiтчала, де соловей спiвав пiснi весiльнi. Стара верба, смутна береза навiть у златоглави й кармазини вбрались на свято осенi. А тiльки ти жебрацькi шмати скинути не хочеш, бо ти забула, що нiяка туга краси перемагати не повинна. То дай менi святковi шати, дiду! Я буду знов як лiсова царiвна, i щастя упаде менi до нiг, благаючи моєї ласки! Л i с о в и к Доню, давно готовi шати для царiвни, але вона десь бавилась, химерна, убравшися для жарту за жебрачку. Розкриває свою кирею i дiстає досi заховану пiд нею пишну, злотом гаптовану багряницю i срiбний серпанок; надiває багряницю поверху убрання на Мавку; йде до калини, швидко ламає на нiй червонi китицi ягiд, звиває собi вiночок, розпускає собi коси, квiтчається вiнком i склоняється перед Лiсовиком, – вiн накидає їй срiбний серпанок на голову. Л i с о в и к Тепер я вже за тебе не боюся. (Поважно кивнувши їй головою, меткою походою йде в гущавину i зникає). З лiсу вибiгає . Знов ти? (Намiряється втiкати). П е р е л е с н и к (зневажливо) Не бiйся, не до тебе. — Українка Леся, “Лісова пісня”