ярема

Адже дворічний Ярема Світличний має рідних, і то найближчих: має бабусю, рідну тітку, які можуть створити йому нормальні умови для виховання і хоч якось компенсувати заподіяну дитині кривду. Він має і «другу матір» — Леоніду Світличну, дружину його дядька, яка була від його народження найближчою для нього після матері істотою. — Невідомий автор, “Mikhailina Kniga Spominiv”

допомогли йому дещицю розчовпати, у чому ж, врешті-решт, міститься його, Лужного, призначення, чи то пак іспит на людину, аби він по-дурному не розтринькував життя, так ні на чому стало й не зупинившися, бож якби він, Лужний, мав щодо цього цілковиту певність, то ані не подався б разом із Яремою Кериком на теологію до Риму, ані не кинув би її передчасно, вирішивши, що така штука, може, добра для Керика, але не для нього, ані не записувався б перегодя, після трьох років тиняння на принагідних підробітках по доках і забігайлівках до Колюмбійського університету на клясичну філологію, на якій він витримав лише півтора семестра, хоча йому отець Гаврилюк виклопотав стипендію в надії, що він, Лужний, через клясичну філологію ще повернеться до теології, ані, зрештою, не надихнувся б ідеєю переключитися на спорт і фізичне виховання молоді, а коли воно йому так само хутко набридло, не рвонувся б разом із Миньком Семикішом відкривати на Давн-тавні в Нью-Йорку нічного бару, мовляв, якщо вже сам шанований усією українською громадськістю Йосип Гірняк розливає напої в «Лисі Микиті», то чому йому, Лужному, не спробувати з Миньком поставити на ноги розвагову буду, з котрою вони невдовзі так прогоріли, що йому, Лужному, як співвласникові (з Минькової намови) збиткового підприємства, довелося працювати кельнером у «Вальдорф- Асторії» й понад два роки сплачувати борги, — ані не перейнявся б бажанням, попри сумний досвід із баром, піти в компаньйони до Івана Перекуди й закласти в Пенсільванії власну пекарню, яку їм за півроку здемулювали місцеві Гангстери, котрим Перекуда, покла- даючися на свій хист і на, здавалося б, якнайліпше налагоджену мережу покупців, не схотів платити зависокого злодійського чиншу, ані врешті-решт не відмовив би Максимові, наймолодшому й найзухвалішому Кериковому нащадкові, який остаточно підпав чарам моря, що виявилися далеко глибшими й тривалішими, ніж його переходове, пов’язане з фізичним ростом і фізіологічними змінами, захоплення анархізмом, троцькізмом і маоїзмом, модними серед перегодованих волею й достатками однолітків-студентів, котрих невидимою рукою вправно керовані кумачеві сурми надихали нищити єдиний найупорядкованіший клапоть світу, де ще не запанувала Червона Хребтотрощильня, блаженних переваг якої не тямили втікачі з Йосьчиного раю, туполобі — на відміну від їхніх едукованих яснокебетних нащадків — батьки-реакціонери, засліплені спорохнявілими назадницько-буржуазними уявленнями про якусь там нібито смертельно загрожену серпом і молотом вільну волю, чи, радше, самовияв, що його, Максим, і то лише тому, що його випадково занесло на літню відпустку до знайомих на Фльоріді, знайшов у водяному спорті, зокрема у вітрильництві, де, вперше міряючи сили з водною стихією, серед якої він мало не загинув, він, Максим, ніби наблизився до самих першоджерел буття, що обпалили йому душу, прохиливши на мить доти ніби кам’яну завісу в несусвітенну сліпучість, де щезли всі ізми і все те, доти важливе й єдиноправильне, чим він надихався й болів, — і, властиво, чи не тому, покликаючися на колишні його, Лужного, розмови з Яремою Кериком, що їх, мовляв, йому, Максимові, не раз переповідав батько і що до них він, Максим, аж до переломової подорожі в його житті до Фльоріди, ставився зі зрозумілим застереженням, оскільки його, Максимів, досвід не був досвідом його батька, — він, Максим, і запропонував йому, Лужному, пітньому чоловікові, хворому на ревматизм, довіритися разом із ним, Максимом, утлому вітрильникові, до найменшого чопика змайстрованого у проміжках між студіями соціології й випадковими підробітками, самим Максимом, що на такій шкаралупі нібито вже плавав до Карібського моря, — пропозиція, від якої він, Лужний, самозрозуміла річ, відмовився, не на жарт погнівавшися на Керикового нащадка ще й тому, що, як пізніше, коли Максим прислав кольорову листівку з Даккару, йому, Лужному, почало дедалі наполегливіше здаватися, що крізь Максимову, ніби на перший погляд безглузду, а насправді єдино посутню пропозицію, до нього промовляло його, Лужного, призначення, від котрого він, черговий раз сплохувавши, ухилився, боягузливо заховавшися за свої літа й ревматизм, хоча Чічестер, на якого, зрештою, цілком слушно покликався Максим, не був ані молодший, ані здоровіший від нього, Лужного, що, звісно, ще більше розсердило його, ладного тієї миті пошматувати Максима на атоми за те лише, що той, властиво, мав цілковиту рацію, оскільки чи не про саме таку подорож він, Лужний, разом з Яремою Кериком мріяв ще під час відвідин табору військовополонених спочатку в Беллярії, а тоді в Ріміні, коли про Максима й гадки не було, а вже про якесь Яремине, нехай і далеке одруження чи якусь там Орисю Колобір і поготів, бож Ярема не лише рвався піти на теологію, яку він, на відміну від нього, Лужного, з відзнакою закінчив, щоб згодом вдоволитися, щоправда, добре платним, бібліотекарством, а й палко переконував Лужного, що він, Ярема, після студій конче пострижеться в ченці, аби повнотою віддатися тому духовному світові, що тоді в таборі військовополонених, оточеному колючим дротом й освітлюваному вночі прожекторами, щоб не втікали на волю, манячив перед його унутрішнім зором, ані трохи не перешкоджаючи укладати пригодницькі пляни навколосвітньої подорожі у вітрильнику разом із Лужним, адже молодість, попри ранній, не надто рожевий життєвий досвід, розпирала їх тоді на всі боки, і кожен почин був можливий і здійсненний, байдуже, чи це стосувалося навколосвітньої подорожі у вітрильнику, а чи порятунку всього людства, що, як на Лужного, Ярема Керик напевне довершив би, якби перегодя на його, Яреминому, шляху не здибалася Орися Колобір, без якої раптом для Керика стало неможливе подальше існування, а тоді одне за одним (не міг же він, Ярема, попри те, що й зрезиґнував із душпастирства, дозволити жінці вживати заборонених Папою засобів проти зачаття, а чи вдаватися до злочину й нищити Богом даний плід, хоча він уділявся надто густо, просто таки одне за одним?) не посипалися діти, котрих треба було виводити в люди, і врешті-решт не прийшов на світ і останній, найнепогамованіший син Максим, можливість появи якого тоді в Ріміні, звісно, й не бовваніла на обрії, а коли він десятиліттями пізніше, що й не знати як пролетіли, нагодився, — ставний, разюче подібний до батька, бистрий хлопчина, що однієї днини постукав у двері, аби він, Лужний, нарешті здійснив те, що, не виключене, становило єдиний сенс його, Лужного, існування, — він, Лужний, перелякався й відмовився, і то не через що інше, як саме через оту кляту вільну волю, яку за висловом професора Сороки, нібито мусить респектувати й саме Провидіння, оскільки навіть Господь, що над кожним тримає руку й тоді, коли слабакуватій людині здається, ніби весь світ у лабетах сатани, — навіть сам Усевишній не втручається у вибір людини, — твердження, з приводу якого він, Лужний, майже цілий вечір тоді в Беллярії просперечався з професором Сорокою після його доповіді на цю тему перед українськими військовополоненими напередодні від’їзду другої репатріаційної комісії на чолі з генералом Васільєвим, яка височувала чергові жертви для сталінської м’ясорубки, пантруючи, аби за допомогою послужливих союзників упакувати в братні могили на подобу вінницьких, про які й пес не гавкне, весь табір, куди він, Лужний, на доручення отця Сіверка, що діяв не лише з власної ініціативи, й з дозволу й спонуки самого Бучка, котрий рятував своїх людей, як тільки міг, їздив уже як новоспечений англійський громадянин, якому це громадянство завдяки впливовим знайомствам виклопотав далекий родич, що жив у Англії від початку двадцятих років, покликаючися на своє фіктивне, проте, як він, Лужний, на власні очі пересвідчився, якимось побитом навдивовижу солідно вдокументоване шотландське, та ще й на додаток шляхетське походження (дарма що дядькова родина, як і Лужного батьки, з діда-прадіда походили з українських селян з-під Жидачева, де прадід Лужного по материній лінії виконував обов’язки священика, прозиваного за свою радше просвітницьку, ніж релігійну ревність, Молилом, що десь наприкінці 19 століття переселився на Закарпаття, звідки один із його численних, називаних Софоклами, Алківіядами, Темістоклами, Сократами, Атенами й Персефонами нащадків, — Арістофан, — у двадцятих роках подався чомусь, не як більшість шукачів ліпшої долі до Нового Світу, а до Англії, де невдовзі всупереч одностайним найчорнішим передбаченням пустив коріння, добігши статків чи то завдяки хутко наладнаним за допомогою Геннадія Фесенка масонським зв’язкам, чи то завдяки якійсь ближче не означеній торгівлі зброєю на Близькому Сході, як про це багато років пізніше подейкували метикованіші краяни-еміґранти, котрі дядька й на очі не бачили, що, звісно, ані трохи не стояло їм на заваді бездоганно орієнтуватися на мало не щохвилинному перебігові дядькового як зовнішнього, так і внутрішнього життя й запевняти вочевидь недосвідченого в цій справі Лужного, — мовляв, дядько, віддавши свою пещену одиначку за Безручка, уділив їй не абиякий посаг, внаслідок чого Безручко, котрий, звісно, мусів укласти з тестем відповідну угоду, так стрімко й злетів угоду, а зовсім не завдяки власній кебеті чи якомусь там дуже сумнівному, ніким не перевіреному винаходові в промисловості, про що ніхто ніколи й не писнув, якби не Арістофан Молило, який заради своєї одиначки поставив Безручка на ноги ще в Англії, що, очевидна річ, частково могло відповідати й правді, оскільки дядько після другої світової війни з власної спонуки, спричиненої чи то тугою за батьківщиною й рідними, а чи, як дехто пускав торохту, аби не завдячувати дядькові за принагідні добродійства, — зумовленої певними, чітко не визначеними, проте виключно меркантильними міркуваннями, бо хто, мовляв, отак собі, ні сіло, ні впало, стане діставати для іншого місяця з неба? — Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

А втім, те, що смертною подобою обоє лише камуфлювалися, йому, Лужному, остаточно допоміг роздивитися, самозрозуміла річ, проти його волі, Іван Безручко, без якого він, Лужний, цього, може, й не помітив, якби не та, здавалося б, зовсім незначна обставина, що він, Лужний, скільки гостював у дядька, мав нагоду подостатком пересвідчитися, як Безручко вдосвіта повертається з озера після купелі, навіть коли йшов дощ і дмухав крижаний вітер і коли його, Лужного, й псами не загнали б до води, повертається з купелі так, наче йому лише з допомогою крижаної води поталанило нарешті змити втому й пилюку за всю ніч, протягом якої він устигав оббігти земну кулю, залагоджуючи термінові доручення владарки підземного царства, що тимчасово, не знати, з яких вищих міркувань, виростала, як ніби його, Лужного, дядька дочка, у чому він, Лужний, засумнівався тієї ж миті, як Роксоляна почастувала його яблуком, котре формою й кольором нагадувало Гранат, якого він, Лужний, хоч і як зголоднів на вітаміни, не зважився не те що з’їсти, а й надкусити і тому потайки й закопав у кпюмбі між братками й журавцем, кожною клітиною чуючи, що та садовина — гадесовий подарунок, скуштувавши якої він, Лужний, назавжди причалить до іншого берега, а що його побоювання виявилися далеко не безпідставними, підтвердилося вже наступного дня, бо на тому самому місці, де він, Лужний, у поспіху просто руками закопав яблуко, раптом дзиґою завертівся дядьків улюблений хорт Богатир і здох без жодної посутньої причини, оскільки в припущення, ніби собака нажерся розкладеної для щурів отрути, ледве чи хтось, а вже він, Лужний, і поготів, повірив би, а копи за тиждень біля тієї самої кпюмби під дядьком бехнувся, конаючи, кінь, який аж ніяк не міг ані наїстися отрути для пацюків, ані — отак собі: ні сіло, ні впало, захворіти на сап, тоді як в околиці не трапилося жодного випадку моровиці серед худоби, моровиці, від котрої упав би дядьків кінь, — і дядько, вилетівши з сідла, на щастя, замість карку, зламав тільки ногу, — він, Лужний, нікому нічого не кажучи, наче гнаний фуріями, аби ні хвилини не перебувати у для нього надто небезпечному товаристві, того ж вечора, як стій, подався до Лондону, до отця Сіверка, самозрозуміла річ, і словом не прозрадивши, що в дядька насправді діялося, і тільки вже копи отець спитав (що Сіверко говорив перед тим, він, Лужний, однак не чув, бо йому в вухах наче стояла вода), і тільки вже коли отець спитав, чи не хотів би він, Лужний, поїхати до Італії, включившися до покищо неофіційної допомогової акції українським полоненим у Беллярії, то він радо погодився й, не зволікаючи, подався до потягу, аби якнайшвидше прибути до табору й шатер на адріятичному побережжі, що за кілька місяців ніби вже автоматично узаконило й триваліші, ніж на початку, подорожі до Ріміні, куди невдовзі перевели табір, до якого він, Лужний, майже цілий рік, то довше, то коротше, залежно від справ, наїздив, виконуючи дедалі численніші доручення, оскільки чомусь саме в ньому, Лужному, ворогові всього остаточного, отцеві Сіверкові забагпося добачити найнадійнішого з інших кандидатів (бож не виключене, що перед очима отця Сіверка стояв образ не самого Лужного, а його батька) трохи помічника, трохи зв’язкового, ну, й насамперед свого майбутнього душпастирського колегу, з чого, звісно, нічого не вив’язалося, хоча отець Сіверко ще роками перегодя не облишав надії, що він, Лужний, ще повернеться до духовної кар’єри, до якої, на думку отця Сіверка, в Лужному жевріло справжнє покликання, в котре отець Сіверко повірив ще тоді, як відрядив його, Лужного, до табору в Беллярії, тішачися, що знайшов надійну людину, а заразом і ніби сторонню особу, зручну і щодо віку, і щодо непідпсованих вимушеним коляборантством паперів для офіційно не лише все ще не затвердженої, а й нишком на різних союзницьких щаблях зловмисне підгальмовуваної акції допомоги, що її різними каналами, боліючи долею черговий раз ошуканих земляків, започаткував Іван Бучко, виклопотавши за посередництвом Ватикану в островитян, зачарованих конопатим ощасливлювачем людства, щоб дивізійників не віддавали радянським браточкам на поталу, й мірою можливого вириваючи поодиноких хлопців із табору на теологію до Риму й Арґентіни, куди він, Лужний, охоче подався б, якби його не перемовив Ярема Керик, який, властиво, перший тією Арґентіною й продуднів йому, Лужному, вуха і якому отець Сіверко, довідавшися про Керикове бажання податися до Південної Америки, порадив спочатку випробувати Рим, а тоді вже й Арґентіну, пояснюючи переваги ближчого й дальшого краю з тією самою безсторонньою докладністю, з котрою він змальовував перед ним, Лужним, досить обмежену програму допомогової діяльности військовополоненим, питаючи, чи він, Лужний, поїхав би до Італії, що за тодішніх обставин, коли від дядька треба було чимдуж тікати, а повертатися до касарні не хотілося, для нього, Лужного, означало рятівну соломинку, за яку він і вхопився, — тим більше, що його інавґуральне відрядження до табору українських військовополонених стосувалося не когось невідомого, а його, Лужного, давнього приятеля, з котрим він, Лужний, заприятелювавши в першій клясі гімназії, залюбки бігав красти груші до лютої Таращучки, заки їх занесло до війська, Ярему — до Галицької дивізії, а його, Лужного, до армії Андерса завдяки батькові, що його радянці, аби належно відзначити приєднання Галичини до радянської України, де вже десятиліттями на всю потужність стугоніла єдинонеділимна хребтотрощильня, разом із ледве п’ятнадцятилітнім сином, запідозрюваним, як і батько й більшість української інтелігенції в буржуазно-самостійницькій активності, впакували до Сибіру, звідки їм за щасливого збігу обставин, що їх вряди-годи вижбурює Провидіння, як мідяки жебракам, поталанило зголоситися до армії Андерса, куди потрапило чимало українців, що, рятуючися від червоного раю, на підставі колишньої принапежности частини Західньої України до Польщі, видавали себе за поляків, дарма що дехто ледве міг порозумітися по-попьському на відміну від обох Лужних, зокрема батька, що, не доїхавши до Персії, чи то від недохарчування й інфекційної хвороби, чи то від надто довгого очікування волі,помер на кораблі, лишивши в ньому, Лужному, тріщину, далеко глибшу, ніж від добровільної смерти матері напередодні їхнього примусового вивезення на Сибір, коли неньці стало ясно, що ні сина, ні чоловіка вона вже не побачить, — тріщину, що почала розпоповинювати його, Лужного, доти суцільне й ніби неулузненне єство тієї днини, як його разом із батьком під російські матюки й удари кольб, мов худобу, впереміш із жінками, дітьми й немічними, хворими на бігунку чоловіками, запхали до товарового вагона, де вперше в ньому, Лужному, загніздилася, не підвладна керуванню, зовсім особлива, хвилинами то щільно згущувана й аж двигтюща, то наче подіркована й марлювата розпорошеність і нестійкість, які згодом протягом усього життя заважали йому довести будь-яку справу до кінця, дарма що йому, Лужному, легко давалося і навчання, — адже англійську мову він досить пристойно опанував за півтора місяця на не абиякий подив і недовіру своїх досить тугеньких на кебету інструкторів, котрі так і залишилися при думці, що він вивчив англійську мову щеу в’язниці, а їх, мовляв, б’є в бутлю, — і до різних, часами аж надто ускладнених, життєвих обставин він допасовувався швидше, ніж інші його однолітки, справді ж бо на початку, коли він чимось переймався, йому все легко йшло з рук, на подобу нав’язування ближчих контактів з дивізійниками за посередництвом Яреми Керика, якому через нього, Лужного, отець Сіверко наполегливо торував шлях до теології в Римі, тим часом, як Ярема, на відміну від нього, Лужного, чесно трудився над матурою на курсах, які заініціював професор Олександер Монцібович, а що сумлінному Яремі дуже залежало, аби добре скласти іспит, то щоразу, як до табору навідувався він, Лужний, Ярема хапав його за поли, благаючи перевірити завчені з малорозбірливих записів на м’ятих цидулках туалетного паперу, оскільки в таборі бракувало не лише на чому писати, а й самих олівців, — перевірити його, Яремині, знання усіх отих мало кому потрібних латинських і грецьких слів та граматичних правил, котрі на початку ніяк не затримувалися у Кериковій, провіяній війною, голові, змушуючи Ярему по кілька разів уголос повторювати кожну вокабулю й кожний капосний зворот, внаслідок чого він, Лужний, не тільки мимоволі досить пристойно засвоїв латину й греку, згодом уже в Америці принагідною цитатою з античних клясиків дивуючи відвідувачів ротисерії, де він, Лужний, деякий час за мізерну оплату допомагав смажити тонни штучно вигодованих курей, ай, — знову ж таки виключно на Яремині домагання, які дуже скидалися на крик волаючого в пустелі, проти чого він, Лужний, не мав серця встояти, пославши Ярему під три чорти, та й сам він тоді не знав, що з собою робити, — дався намовити себе відвідувати разом із Кериком, крім викладів Степана Маєра з історії України, ще й гурток грецької й римської культури, що ним керували Мирослав Борисюк і професор Томашевський, оскільки Ярема божився, що йому значно легше йде навчання, коли біля нього сидить Лужний, котрого він, намацавши м’яке місце в приятелеві, — мовляв, навіть як він, Лужний, і слова не говорить, то й тоді сама його присутність урухомлює його, Керика, розумові центри, — з тих самих егоїстичних міркувань ублагав піти разом із ним, Кериком, на теологію до Риму, а коли невдовзі Лужному зосоружніла теологія й надто обтяжливим став здаватися хоч і який любий Ярема, то слабші, то тісніші зв’язки з котрим він, Лужний, залежно від настрою й обставин, підтримував усе життя, Ярема не розгнівався, хоч і дуже засмутився, кажучи, що на все приходить свій час і тепер йому доведеться справуватися без янгола-охоронця, чи то пак без належного каталізатора, яким досі був для нього Лужний, неослабну симпатію й вдячність до котрого Керик проніс крізь усі щаблі подальшого існування, передавши це частково й своїм дітям, зокрема наймолодшому Максимові, як про це міг би подостатком посвідчити хоча б його, Керика, давній товариш по дивізії, а за кілька десятиліть і добрий сусіда по Гантеру, Богдан Покладикінь, бож хіба не до нього майже півстоліття перегодя той самий Ярема, що завдяки Орисі Колобір, замість стати духівником після успішно закінчених студій, перекваліфікувався на бібіліотекаря, — прибігав схвильовано оповісти, ще заки дійшла вістка про наглу смерть Лужного, — мовляв, він, Керик, відпочиваючи після обіду у гамаку, раптом відчув, наче хтось легенько торкає його за груди, а коли він ще спросоння, не розплющйвши повік, мацнув рукою, то ним, Кериком, струсонуло, мало не викинувши з гамака, і тієї ж миті він, Ярема, зовсім чітко побачив, тобто, йому ані не привиділося, ані не приснилося, як це інколи трапляється за напівдрімотного стану, а просто він зовсім чітко побачив, як Лужний сидить на березі Мічіґанського озера в Чікаґо на тій самій лавці, на якій його ніби знайшли мертвим від інфаркту, й махає рукою йому, Керикові, гукаючи: «Бувай здоров, друже, передай привіт Максимові, він у тебе ручий хлопчина. Не випало мені з ним гайнути в навколосвітню подорож, але таку подорож кожен мусить здійснювати самотужки, і от тепер надійшла й моя черга», — і ще заки Лужний скінчив, він, Керик, зауважив, як із хвиль Мічіґанського озера, що розтулилося велетенськими капицями, виринув сліпучий вітрильник, точнісінько такий, як про нього вони удвох мріяли в Беллярії і Ріміні, і Лужний підвівся, жбурляючи набік костур, наче його ніколи й не мучив ревматизм і, на очах помолодівши, плигнув у човен, оповідки про навколосвітню подорож у котрому, зокрема в Беллярії, количце не минула небезпека, що дивізійників примусово видадуть червоному Молохові на поталу, про яку ніде ніхто й не писне, бо травоїдній Україні заказано месників, — розворушила в ньому, Яремі, таку тугу, наче його, Ярему, висмикнули з тіла й поставили поруч, аби він збоку вперше осмислено глянув на власне існування. — Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

А Ярема по долині ледве-ледве ходить. Shift: І через ті, властиво, автомобільні війська я потрапив до Чорнобиля. — Невідомий автор, “Fleshka 2Gb”