янка

Так Черкащиною я, залишивши дитину в друзів у Золотоноші, подорожувала разом з Богданом-Ігорем Антоничем (його книжку було щойно видано у Пряшеві) — і відкривала для себе його поезію паралельно з враженнями від напоєної «тінями незабутих предків» шевченківської землі: Чигирин — Суботів — Моринці — Керелівка — Звенигородка, іншим разом Кам’янка з «тінями» Чайковського і декабристів. Мої листи до Зіни Ґеник-Березовської з першої мандрівки буквально інкрустовано цитатами з Антонича (ранній ранок у Суботові біля Богданової криниці — «вливається день до долини, мов свіже молоко до миски»). — Невідомий автор, “Mikhailina Kniga Spominiv”

Не­хай i Оле­на зби­ра дру­же­чок, не­хай по­чи­на­ють прис­пi­ву­ва­ти Ми­ки­тi, а я знаю, що зве­дуть на Дем’янка. Приньмай­ся ж хут­ко; ка­жи, щоб у гос­по­дi i пек­ли, i ва­ри­ли, i чо­го тре­ба на­то­чи­ли, а ти бi­жи зби­рай бо­яр, сваш­ку, свi­тил­ку, ста­рос­тiв, та яко­го-не­будь батька знай­ди, щоб по­ря­док да­вав. — Григорій Квітка-Основ’яненко, “Grygoriy Konotopska Vidma”

пан суд­ден­ко по­ве­се­лi­шав; хва­тив по­яс i став пiд­пе­ре­зу­ва­тись та за шап­ку бра­тись, щоб iти за поїздом, а Яв­до­ха, ви­хо­дя­чи з ха­ти, ста­ла ве­сiльної спi­ва­ти, та ще й прис­ка­кує: У Дем’янка та батькiв, мно­го, А рiд­но­го та нi од­но­го. Та все та­кi, що на­пи­ти­ся, А нi­ко­му й по­жу­ри­ти­ся. — Григорій Квітка-Основ’яненко, “Grygoriy Konotopska Vidma”

А як гля­не у вiк­но, – йо­го пан­на Оле­на си­дить край па­на Ха­лявсько­го; як пос­лу­ха, що дру­жеч­ки прис­пi­ву­ють вже не так, як учо­ра, за­мiсть Ми­кит­ки та вже Дем’янка, а слi­пий скрип­ник, си­дя­чи у сi­нях, що е ду­ху скри­пить Дер­бенський марш, а бi­со­ва вiдьма, Яв­до­ха Зу­би­ха, за­мiсть ма­те­рi си­дить у чер­во­них юх­то­вих чо­бо­тах з пiд­ко­ва­ми у п’ядь, а на го­ло­вi ки­бал­ки, що усе-то зять, пан Ха­лявський, на­да­ру­вав, та ще во­на ви­зир­не до нього у вi­кон­це та й глу­зує над ним: так аж об по­ли б’ється ру­ка­ми i зу­ба­ми кла­ца. Пан Ри­го­ро­вич мав бу­ло по­ки­ну­ти i своє бо­ярст­во i при­ту­ли­ти­ся до чу­жо­го ве­сiл­ля, бо ба­чив, що тут i стра­ва уся­ка муд­ра, i го­рiл­ки ба­гацько, i пош­ту­ють на­под­ряд усiх, не роз­би­ра­ючи, хто пер­шу п’є, а хто вже i п’яту. — Григорій Квітка-Основ’яненко, “Grygoriy Konotopska Vidma”

Купала Янка (справжнє прізвище — Лупевич Іван Домініковцч; 1882—1942) — білоруський радянський поет, народний поет БРСР (з 1925 p.), академік АН БРСР (з 1928 p.), академік АН УРСР (з 1929 р.). В. Сосюра переклав три вірші Янки Купали («Старі окопи», «Генапвале», «А ми собі сіємо й сіємо…»). — Володимир Сосюра, “Сосюра Володимир. Третя Рота”