вивертом

Приклад 1:
Але, по-перше, сам я не поет, по-друге, писати про себе не годиться, тож і власну біографію подаватиму як типову, показову, схематичну, а першу особу однини прошу вважати стилістичним вивертом. Отже: моє поетичне минуле було ганебним.
— Невідомий автор

Приклад 2:
Зовсiм до ручки дiйшла — третiй мiсяць у м’язах трем не вщухає, вранцi, прокидаючись (а надто тепер, коли прокидаєшся — сама), перше, що вiдчуваєш, — своє прискорене серцебиття, якого нiчим не заспати, — гаразд, хоч спиш уже без транквiлiзаторiв, i отi страшнi приступи сухої блювоти, якi змагали були ночами, нагадують про себе хiба як, чистячи зуби, заглибоко засовуєш щiтку — коротким нудотним вивертом, несвiдомою клiтинною пам’яттю про власне тупе улягання негайним, вiд першої хвилини, — попервах iще хоч збудно‑пристрасно вишептаним, а по кiлькох тижнях уже просто сухим, розпорядчим звертанням: “Вiзьми в ротика… Глибше вiзьми… Глибше, ну!” — суха ложка рот дере — еге ж, оце воно, — попервах i вона ще пробувала якось порозумiтися, розтлумачити, що їй теж би, своєю чергою, спершу дечого хотiлося, i не тiльки “там”: крiм статевих органiв, тебе в менi бiльше нiчого не цiкавить?
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Приклад 3:
Таж малюватимеш, бевзю, — i побачиш Metro‑politan, i ModernаArtаMuseum, i ArtаInstitute у Чiкаго, дзеркальнi октаедри космiчно‑гiгантських сталагмiтiв, що громадяться на обрiї, коли пiд’їжджаєш до мiста, вигинистi видихи мостiв i вiадукiв над автострадами, простiр iз фантастичного фiльму чи сну, жаскувато‑безмежний, нема ж йому впину, розгiн, прерiю без ковбоїв, легкий присмак безумства, проблимуючий в нiчному жахтiннi реклам: розум, що лякається власного творива, це ж бо всуцiль рукотворна цивiлiзацiя, i тому звiдси — лунатично‑щемлива, мiсячним сяйвом розiллята в пустелi саксофонна туга, вихляючий (п’яним негром насеред хiдника) i за кожним млосним вивертом витягаючий душу голос спiвачки в джаз‑клубi: “I’m all alone in this big city — Wilson, buddy, have some pity”, колихаються дими у притемку над баром, над бiльярдними столами, де постукують киї, всi ми тут самотнi, вiльнi й самотнi, це прекрасно — творити собi життя саморуч, це страшно — творити собi життя саморуч, побачиш живцем обличчя всiх рас, зiбранi докупи, кольори й вiдтiнки — вiд топленого шоколаду (якi безсоромно лiловi пiдкладочною наготою мушлi губiв, якi звiрино розчепiренi закамарки нiздрiв!) до азiйської химеричної — жовтий мiсяць, цитрина, неспiле авокадо — прозеленi, все це мiситься в одному тиглi, який шалений, оглушливий для ока фiльм, нема ж йому впину, ярмарково‑строкатi ятки на вулицях, хризолiтовий полиск вiтрин у розповнi дня, i над усiм, на придорожнiх щитах — карамельно‑яскраво розсмiянi кiлькаметровi личка загиблих дiтей: жертви drunk driving вознесенi в небо маленькi янголи цього земного падолу, о Дейвi, о Кевiне, о Мерi‑Джейн, що буде завтра з нами всiма?
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”