вималювати

Приклад 1:
відтворити на полотні чи дошці очі зі своїх снів, — очі, де, замість білка, простягалося зоряне небо, а на місці чоловічків двиготіли сузір’я, що, виламуючися з орбіт, виливалися у щораз інакші еліптичні рівняння, над якими він, Верета, тижнями просиджував над мольбертом, щоб до наймікроскопічніших подробиць вималювати всі ті щоразу несамовитіші очі, що їх він, Верета, не втомлювався зображувати на аркушику паперу, дошці чи полотні, байдуже, чи це були очі завбільшки з мачину, котрі доводилося малювати з допомогою люпи, чи одне єдине око на всю тилову стіну Таращиної робітні, що, очевидна річ, спричинювало зайві видатки, змушуючи його, Верету, на початку свого перебування в Парижі випрошувати в знайомих старі простирала, фіранки чи мішковину, зшивати весь той мотлох докупи й особливо старанно заґрунтовувати спеціально для цього винайденим власним способом, дещо подібним до тинкування, що давало ліпше тло й надійнішу стабільність великоформатним полотнам, малювати які він, Верета, часто мусів усупереч власній волі, бо очі з його снів не давали йому спокою, аж поки він не кидався їх малювати, при тому виразно чуючи, як з-під його пензля крізь кожне зображуване око матерія силкується зазирнути в поцейбіччя, щоб поглянути на себе саму ззовні за допомогою його, Верети, внаслідок чого йому й снилися з самого дитинства, з роками лише вдосконалюючися й набуваючи нових фасет, то завбільшки з галактику, то з квасолину, самі тільки очі, виопуклені небом, на якому, заки остаточно поринути в небуття, зорі, ллючися вниз живими вервечками, аж йому, Вереті, від жаху розматеріялізовувалася середина, — випульсовували в інтегральні знаки рівнянь, що їх він, Верета, ще заки збагнув, що воно таке, протягом років невтомно пробув втримати на полотні, якимось безпомилковим чуттям знаючи, що від точного зображення цих рівнянь, які підступно розпливаються не лише в його снах, а й під пензлем, залежить порятунок усього людства, до чого він, Верета, намагається докласти максимальних зусиль, байдуже, що досі йому з цим не дуже таланило, не так навіть за браком математичних знань, що, ймовірно, значно улегшило б цю кропітку працю, — знань, котрими не переобтяжували учнівських мозків хустівської десятирічки, якої він, Верета, так і не скінчив, хоча саме в математиці в нього не виникало жодних труднощів, чи за браком відповідного кута зору (на подобу пастки, що вихоплювала б із течії речей незмінну основу з’яв, як це йому, Вереті, лише час від часу вдавалося, але одна справа, коли принагідно поталанило, а інша — коли є Гарантований кут зору), що допоміг би йому, Вереті, повністю, а не мізерними клаптиками, позбавленими сенсу, відтворити в зображуваному оці всі ті небесні рівняння буття, завихрені в зоряні бездонні смерчі, — як радше з тієї причини, що йому бракує мумії для відтворення всіх тих незчисленних очей, якими по вінця заповнене його, Веретине, єство, — інколи йому й справді здається, ніби він — не Верета, азаввишкизлюдинуслоєне тістечко чи капуста, на кожному листку якої лежить, загорнене в велику, як прозора перепічка, сльозину живонароджене око, точнісінько таке, як це він зауважив у їхньому хустівському курнику того дня, коли кури, вперше посаджені до шухляд покараної вигнанням з хати влюстеркованої шафи, почали раптом впереміш із яйцями нести живі людські й коров’ячі очі, що їх він, Верета, пильнуючи, аби ніхто не побачив і не зчинив на весь Хуст рейваху, серед якого йому, Вереті, чи не найбільше перепало б на горіхи, збирав у шапку, як слимаків, й відносив до млаки, обережно пускаючи їх поодинці на воду між очерети й стежачи, як від берега віддаляється, спалахуючи зіркою, кожне око, що їх він, Верета, відтоді заходився особливо ретельно вимальовувати, попри те, що йому, як тоді, так і тепер все ще бракує скріплювальних фарб, виготовлених із мумії, якої він ніяк не добіжить, бо навіть тут, у Франції, де люди тонуть у непотребі, за котрим банують скрізь, де примусово здійснюють рай на землі, — на мумії панує не менший дефіцит, ніж у Хусті, дарма що йому, Вереті, мало не кожного пообіддя, коли вони йдуть на каву чи на склянку вина, Андрій Тараща врочисто обіцяє дістати цей унікальний скарб, заради якого він, Верета, вирушив із дому до Чехо-Словаччини, а тоді й далі до Парижу, — щоб врешті-решт в одному кафе на Сен-Жермен запізнатися з двома арабськими студентами, котрим він, Верета, розбалакавшися, як це трапляється за дощової погоди, коли самі собою зав’язуються найнесподіваніші знайомства, а тоді ще й запросивши обох до себе до хати, відкрився, що полює за справжньою мумією, яку йому арабські студенти згодилися дістати найпізніше за тиждень, якщо тільки він, Верета, в обмін відступить їм свою хустівську шафу, що заполонила їхню уяву не так навіть мерехтливими дзеркальцями, що виглядає, наче з дерева б’ють більші й менші джерела, повні зірок, як тим, що в шафі, коли до неї прикласти вухо, навіть не бувши напідпитку, зовсім виразно дмухає пустеля, котрої їм, народженим на піску, бракує серед цієї купи згромадженого каміння, перетвореного на пастки на щурів і називаного містом, — слова, що від них йому, Вереті, спалахнули люстри в мозку, аби він вжахнувся від думки, що саме тієї миті, коли після стількох марних і виснажливих пошуків мала втілитися в життя його мрія про мумію, конечний матеріял для виготовлення фарб, здатних, як ніщо інше втримати на полотні рівняння буття, він, Верета, ледве не вчинив найганебнішого злочину супроти свого єдиного справжнього приятеля, яким стала для нього, зокрема в Парижі, хустівська шафа, бож хоч і як йому залежало на мумії, хіба міг він, Верета, залишитися людиною, якби він і справді, як це він на радощах вже ладен був учинити, погодився проміняти, посланого самим Провидінням вірного приятеля, навіть якщо цей приятель збігом випадкових обставин і прийшов на світ у подобі хустівської шафи, з якою він, Верета, так заприятелював у Парижі? Властиво, його, Веретине, приятелювання з шафою почалося зовсім не в Парижі, де воно, лише набрало окресленіших форм, оскільки шафа заступала йому не лише приятеля, а й цілу батьківщину, а ще коли Вересай Жила, якому за 500 карбованців (натоді цілий маєток) замовила шафу як весільний подарунок для сестри Уляни, привіз різьблену озію, що здалася йому, малому Повзикові Вереті, рухомою фортецею, яка дуже коротко простояла в хаті, бо коли його, Веретина, сестра Уляна на вістку, що її наречений Іван Чепіга втопився в сусідній млаці, пішла в черниці, прирікши себе на знущання, переслідування й запроторення на виправно-трудову каторгу, куди загнали за буржуазний націоналізм половину України й куди пролягла й Улянина стежка, хоча на колінах благала сестру не брати постригу, — розгнівана , вважаючи, що шафа спричинила і смерть Івана, і Улянин відхід у черниці (а все почалося з того, що коли по-чорному замовила у Вересая Жили шафу, він назвав одну ціну, а, виготовивши весільний подарунок, заради якого навіть двічі відкладали весілля, аби Жила встиг упоратися з нестандартним замовленням, виконуваним у понадурочні години, зажадав удвічі більше, на тій підставі, що, мовляв, він, Жила, вклав у своє твориво далеко більше душі, праці й надхнення, ніж передбачав, як це, зрештою, завжди стається, коли людина надхненно щось творить, а не тільки ледачо видлубує деревину, не даючи їй змоги ожити в новому втіленні, а тому й ціна мусить бути інакша, проти чого, звісно, запротестувала, нагадавши загонистому майстрові, що ніхто не просив його вкладати душі в звичайнісінькі дошки, він, Жила, міг спокійнісінько затримати свою душу для власного вжитку, вона, , купувала не душу, — хіба вона дідько, чи шо?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”