вибивала

Приклад 1:
Позаздрити, що Іван, замість крокувати від успіху до успіху, лопатою загрібаючи титули й визнання серед своїх, а ще більше серед чужих, цим самим залучаючися до шереги смертних, наділених — хто довше, хто — коротше, земним безсмертям, що тепер, звісно, гайнуло з вітром, добіг вищої правди, заради якої єдиної, може, тільки й варто було жити на світі, і від цього наглого усвідомлення в ньому, Богданові, щось луснуло всередині, і він печерно, дико позаздрив, бож усі, хоч і які небуденні, Іванові обдарування досі містилися в площині, котра, властиво, ані глибше не заторкувала його, Богданового, єства, ані не вибивала йому з-під ніг місця під сонцем, наслідком чого він, Богдан, як йому тепер здавалося, оскільки раніше він про те просто не думав, без жодної шкоди для себе й міг щиро захоплюватися Івановими здібностями, визнаючи його перевагу, і ця перевага не унедійснювала його, Богдана, тому, що в тій площині, куди волею Провидіння, занесло було, а тепер ніби остаточно й винесло Івана, належало знімати зірки з неба, і він їх знімав, але від того в його, Богдановому, мозку ані трохи не меншало зірок, оскільки Іван усіма своїми дотеперішніми здібностями не перетинав його, Богданових, життєвих артерій, однак тієї миті, як Іван заговорив про любов як основу буття (а коли Іван заговорив, то Богданові наче висадили в повітря все його нутро), він, Богдан, раптом, як під час грози, угледів, що Іван, той самий, попри деякий зовнішній занепад, усе ще недосяжний Іван, чи то наслідком спадкової хвороби, чи то завдяки вищим, незбагненним людському розумові, маніпуляціям Провидіння, стоїть на тому самому поземі, що й він, Богдан, з тією лише відміною, що Іван знайшов те, чого, не виключене, він, Богдан, довіку не знайде, дарма що все його єство наставлене, аби нехай і якою ціною, відшукати для себе той опірний пункт, той внутрішній стрижень існування, єдине життєплідне джерело, про яке тепер, захлинаючися (він, Богдан, не менше захлинався б! ), оповідав Іван, забиваючи вогняні клини в душу й тіло свого надиво млявого співрозмовника, — він, Богдан, йому сліпо, ревно позаздрив, дарма що повторні, як випорожнені м’ячі, пригадки невпинно ляскотіли в мозку, мовляв, Іванові нема так дуже чого й заздрити, приреченому на гамівну сорочку не заздрять, а коли це так, то, може, й те, що зараз з таким болем і розпачем відчуває він, Богдан, і взагалі не заздрість?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Чому все те, що хоч трохи тішило серце, доля нещадно вибивала йому з рук, як це, наприклад, сталося з його написаною за чималих труднощів серед воєнної розрухи, злиднів і досить таки відчутного браку джерел, працею про театральні вистави у Ватикані за Лева X? Працею, що в процесі виникнення негадано усамостійнилася, наче його, Сороки, душу перемкнули на інший регістр, якого, здавалося, в ньому, Сороці, не існує, бож він мав при тому виразне відчуття, що то не він, Сорока, все те довершив, а просто Провидіння раптом з-під його ліктя задля жарту скропило мертві кусні живою водою, й вони ожили, — перетворившися не так на опис кропітко назбираних історичних фактів, що їм він, Сорока, звісно, уділив належне місце, як радше на його, Сороки, міркування про світ і себе самого, міркування, котрих він ніколи не зважився б безпосередньо висловити, не ховаючися за каркас наукової розвідки про театральні вистави у Ватикані за Лева X, для якої не конче треба було письменницького хисту, що на нього він, Сорока, ніколи не претендував, — якби саме доба Лева X, н ібито не дуже й споріднена з його, Сороки, часом, але внутрішньо йому, Сороці, глибоко відчутна своїм розгонистим віддихом, не вивільнила з його єства тих міркувань, що, властиво, й стали головним рушієм подальшого дослідження, внаслідок чого він, Сорока, звідав (і то майже всупереч його волі, він просто не зчувся, як воно сталося; на рівному місці втративши рівновагу, в падінні ногою торкнувся підземної річки, і його понесло фарватером): раптом самі розв’язалися елястичними шворками вузли в свідомості, що їх йому, Сороці, допомогла по-новому осмислити й почасти безболісно убгати в конкретні форми, цим їх майже остаточно знешкодивши, саме доба Лева X з її поміркованим відродженням античних часів, а заразом із ще міцнощелепним християнством, — цих одвічно ворожих один одному первнів у людській душі, заглиблюючися в природу яких, він, Сорока, питав себе, чому доля саме його, Сороку, змушує на подобу Якова боротися з янголом.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”