вибалушитися

Приклад 1:
— однак ця настороженість, чи радше особливий, підсилюваний то жахом, то аж солодкою млостю неспокій, який ніби затявся поставити дотеперішні його, Лужного, уявлення про світ і самого себе на голову і який виник перш, ніж він, Лужний, досить мляво, чуючи, як йому краплі поту огиднолоскотливими цівочками течуть за вухами й під пахвами, потис жилаву Безручкову правицю, — цей неспокій ще посилився, коли наступного ранку, простуючи до озерця на межі з дядьковою садибою, він, Лужний, угледів Безручка, що встиг викупатися і йшов голий, розмахуючи рушником, яким він, зауваживши Лужного, ледачо завинув стегна, а тоді привітався, змусивши його, Лужного, мацнути повітря, шукаючи опертя, щоб йому остаточно не випливла земля з-під ніг, бож заки він встиг озватися, його погляд прилютувався до Безручкових тепер виразно карих очей і антрацитного відтінку трохи закучерявленої шевелюри, в котрій проти сонця зблиснули чи то краплини води, а чи, ховаючися, короткі крильця на подірявленому повстяному, майже без крисів брилику, що від хуткого дотику Безручкової правиці розчинився в ранковому промінні, мимоволі спонукавши його, Лужного, вибалушитися й на Безручкові щиколотки в очікуванні, що зараз він там побачить ремінці крилатих сандаль, котрих він однак не роздивився, ймовірно, й тому, що Безручко по литки тонув босими ногами в подекуди серед левадних заглибин залитою водою траві,проте він, Лужний, не годний далі стримуватися, дарма що голос йому зрапавів і слова ледве протискалися з пересохлої горлянки, оскільки він чітко усвідомлював, що в таких випадках найліпше нічого не питати, тому що кожний подальший запит дедалі неприхованіше віддаватиме його, Лужного, на ласку Безручкові, який лише зловживатиме своєю владою, виснованоюз його, Лужного, секундної неопанова- ности, котра завдяки незначній іскрі в мозку, страшнішій від землетрусу й вулканних вивержень, кидає життя людини в інше річище, унедійснюючи все, що було доти, — проте він таки спитав, яким побитом він, Безручко, ще вчора мав сині очі й майже біле, таке світле волосся, а тепер він — брюнет з карими очима? — тобто, мовляв, нехай він, Безручко, крий Боже, не подумає, що він, Лужний, нахабно втручається до його, Безручкового, приватного життя, те, що він, Лужний, його Безручка, таки питає, походить не стільки від бажання, як від пекучої конечности точно знати, чи йому, Лужному, від дотеперішніх надто полярних змін у його, зрештою, не надто й довгому існуванні, не приключилося, бува, якоїсь нової капості, з якою треба негайно бігти до лікаря, хоча досі він, Лужний, нібито не слабував на голову, і якою мірою те, що його він, Лужний, останнього часу дедалі частіше помічає, відповідає дійсності, бож, приміром, незалежно від того, що казатиме цієї хвилини Безручко, він, Лужний, ладен хоч землю їсти, що вчора в нього, Безручка, були сині очі, а тепер вони виразно карі, а випадку, аби сині очі, на відміну від волосся, легко замінюваного перукою або навіть витемнюван- ням за ніч із якихось більш чи менш важливих конспіративних причин, про які він, Лужний, воліє не знати, — випадку, аби сині очі за ніч можна було перефарбувати на карі, він, Лужний, принаймні досі не подибував, а тому це просто таки його, Лужного, право домогтися, хочби й що про нього Безручко подумав, бодай мінімальної ясности, аби зорієнтуватися, що тут відбувається, бо він, Лужний, просто фізично не витримує цієї гіршої від моровиці непевности, розвіяти яку спроможний лише сам Безручко, котрий, уважно вислухавши Лужного, засміявся, а тоді, споважнівши й наче особливо немигальним поглядом глянувши на Лужного, запевнив його, що тут нема ані якоїсь непевности, ані,скільки йому, Безручкові відомо, не діється чогось особливого, ані він, Лужний, не заслабував на голову, світ не зрушився ні на цаль, і жодної причини хвилюватися він, Безручко, не бачить, просто в нього, Лужного, зір, якщо так доречно висловитися, рісочку гостріший, ніж в інших, — це так, як зі слухом, — у кого — є, в кого — нема, ну й дещо стабільніша від загалу, тобто не потята на кусні, а суцільно прохідна душевна зосередженість, внаслідок чого він, Лужний, і помічає те, повз що інші, притлумлені поспіхом і розпорошеністю уваги, квапливо минають, хоча, властиво, раптова зміна кольору очей і волосся, спадкова в його, Безручковому, роді, не таке й рідкісне явище, лише переважно воно маніфестується в розтягнених на багато років циклах, як юність, зрілість і старість, натомість у його, Безручковій, родині, котра завдяки своїй дещо холеричній вдачі живе, не виключене, в більш ущільненому часі, ніж довкілля, цей процес відбувається хутчій, крім того, і це, далебі, не таємниця, зміна очей і навіть волосся залежить також значною мірою від настрою й настанови людини, з якою чоловік нав’язує контакт, наприклад, у нього, Безручка, є знайомі, до котрих, між іншим, належить і його, Лужного, дядько, що присягатимуть, ніби він, Безручко, рудий і зеленоокий, і тут марно було б доводити протилежне, оскільки кожна людина бачить світ лише крізь ту дірку, яку їй проламали власні уроєння, гордо називані пізнаннями, що, в кінцевиму рахунку з огляду на остаточну непізнавальність основ буття не має суттєвого значення, єдине, що справді зараз іде в рахубу, — тільки нехай він, Лужний, своєю чергою, не погнівається за цю, може, надто неприховану відвертість, хоча тут не випадає інакше: треба або мовчати, або всі карти на стіп, — отож єдине, що зараз справді йде в рахубу, це те, що він, Безручко, за допомогою зміни кольору очей і волосся, його, Лужного, трохи, ну скажімо, аби не вживати надто гучних спів, випробовував, як випробовують тих, що лагодять дахи й міняють черепицю або миють вікна хмаросягів, чи вони не бояться висоти, звісно, випробовував не дуже і не з якихось злих намірів, а тільки аби впевнитися, якою мірою він, Лужний, здатний постерегти те, від чого інші байдуже чи перелякано відмахуються, тому що на такій людині не пише йому, Безручкові, хоча з зовсім інших причин, а й його, Лужного, дядькові багато залежить, оскільки Арістофан Молило-Маклелен плянує дещо розбудувати, властиво, за допомогою відповідного помічника, галузь своєї дотеперішньої діяльно* сти, про котру він сам ще докладніше розповість Лужному, як переконається, що небіж не баскаличитиметься проти досить вигідної співпраці на партнерських засадах, хоча його, Лужного, ніхто не наглить, бож врешті-решт усе залежатиме виключно від його, Лужного, власного вибору й волі, захоче — гаразд, ні, — то ні, але про це вони ще погуторять, коли все остаточно виокреслиться, — відповідь, яка своєю щирістю, а головне виразною прихильністю так розмагнітила ще хвилину тому настороженого Лужного, аж він, мало не спокусився, забувши й про страх зажити слави торопленого, вголос висловити підозру, котра протягом усієї зустрічі, то заникаючи, то спалахуючи, палила йому мозок: чи Безручко — справді — Іван Безручко, а чи таки — Гермес?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”