волосок

1. Одна тонка ниткоподібна рогова частина шкірного покриву людини або тварини, що росте з волосяних фолікулів на голові або тілі; окремий волос.

2. Тонка ниткоподібна частина рослини (на стеблі, листку, корені тощо), що виконує функції вбирання, виділення або захисту.

3. Дуже тонка, ледь помітна лінія, тріщина або подібний предмет, що нагадує за формою волос.

4. Перен. дуже мала відстань, проміжок або мінімальний ступінь чогось, що ледь не сталося (зазвичай у виразах: «на волосок», «за волосок»).

Приклади:

Приклад 1:
Е. Гемінгуей «За рікою, в затінку дерев» ~ÊÎÐÎÍÓÂÀÍÍß ÎÏÓÄÀËÀ посеред вулиці де не знаходиш нічого окрім себе у натовпі чужих поглянути на себе збоку заслуговує моя самотність на відзначення навіть тоді коли ми ще раз випадково зустрілися визволилася твоя рука з моєї як човен від пристані до лиця тобі се огірчення сей жаль самої себе отож коронування відбулося в будень без жодних церемоній і сальв пошпурено з опудала традиційного бриля натомість нап’ято бляшану корону безмежжя часу в опудала для осмислення цієї події занадто горде воно щоб тріпотіти рукавами видзвонювати брязкальцями пудити горобців найкраще замкнутися під короною погортати том Сковороди пережити вічність літа найдовше життя у самоті начебто у пісковому годиннику пересипається пісок усіх пустель світу після коронування явно не можеш бути звичайним опудалом страхопудом посеред сумного поля посеред вулиці де не знаходиш нічого окрім себе зазираєш у глухі нетрі єства навіть тоді коли ми ще раз випадково зустрілися з довгою надумою обірвати все не було що обривати вже було обірвано се було ясним як день ти не хотіла завважити моєї корони ти напевно подумала він такий як усі а я вінценосець обранець з0поміж мільйонів маю право також когось увінчати відходиш мною вирізнена в натовпі хай може тільки до вечора але хтозна чи не на все життя переживаю твоє огірчення втричі переживаю а се тому що моє відзначення нелегке найважливіше не свято коронування а те як носити корону сміховинно виглядаю не пасує вона до дрантя що поверх мене у свому королівстві я не король а тільки сторож ставши птахом не втечу від себе покинувши поле втрачу своє призначення скинувши 101~вінець не позбудуся вищості скинувши вінець все одно не визволю себе з нетрів свідомості не має також значення з чого корона золота і самоцвітів чи тільки з бляхи корона є корона вона винагорода за страждання за самотність посеред поля за ланцюг обов’язку коли на далекому обрії угледжу тебе не можу зробити й одного кроку ти не розумієш сього І.Калинець.Пробуджена муза ~102 ÍÈͲØÍß ÂÅÑÍÀ ~ випадковосте все стече з тебе як вода з пір’я а мені на плечі завдай гіркоту камінь сумніву завдай чи ти випадковосте мені суджена ~ нинішня весна сильце на пташку майстрування знади на янгола пурхає собі містом святиться містом ані гадки що пташеня воно янголя нинішня весна скоштує смутку не заманиться не ловиться хіба що впустить у сильце золоте пірце намалюється мені на іконі сну Коронування опудала 103~нинішня весна сильце на пташку готування зради на янгола бо що коли здогадається що воно пташеня що воно янголя ~ присип мене волосся золотим листям переспати б отак сю весну бо відлине золото до гаю світання пробудження висітиме як меч а ніч моя не піде на ніч ~ віконце люба віконце у світ де побував я де забагато для мене щастя а радості замало віконце люба віконце зовсім тепер порожнє І.Калинець.Пробуджена муза ~104 нема мене у зіниці ані силуета серця віконце люба віконце головою не розбити хіба під синім порогом у сльозу зібгатись ~ я подарувавши білий день відходжу я подарувавши голубий день відходжу я подарувавши червоний день відходжу чи подарувати тобі ще один день відходячи був для тебе білий день моє волосся був для тебе голубий день мої очі був для тебе червоний день мої уста але не було дня який би міг бути лишаю пам’ять білого дня на чорний лишаю пам’ять голубого дня на чорний лишаю пам’ять червоного дня на чорний але завжди бракуватиме одного дня на чорний ~ не розкусити золотого горішка не осягти зерняти єства Коронування опудала 105~тільки ламати зуб запитання кров’ю зійти залишишся нерозколеним горіхом неосягненим зерням жінко І.Калинець.Пробуджена муза ~106 ÎÑÌÈÑËÅÍÍß ÏÎÐÎÃÀ привів я тебе за цей поріг що переступав тисячу разів і тисячу перший переступив з тобою межу дому і світу межу узвичаєності і вічно сподіваної ілюзії що може трапитися в тисячу перший коли був досвід ранку полудня вечора ночі весни літа осені зими пів до дев’ятої в яку б то не було погоду в яку б то не було пору душі смутку чи радості сходами додолу і сходами наверх завжди повертався ніколи у вчора також ніколи у завтра переступаючи я переступав дійсне те що існує об що можна спіткнутися відчути біль і що не ніс би скажімо квітку квіткою залишалася хоч би була вона квіткою самоти зберігала через поріг колір обриси запах не був той поріг нічим окрім поліна ніщо не було в ньому скрите гілочки і листя втрачені раз назавжди не зможе ніколи вином землі упитися хіба що був символом дім мій мій замок з тонкими як папір стінами на сей раз переступив з тобою межу усвідомлюючи що все заховане за поверхнею десь мусило причаєне тривати через цілий час відчинив двері і коли б ми мали у руках квіт яблуні не залишився б квітом а став би у наших руках яблуком або зерням так і трапилося хотів уже відректися не знаю сієї сього зерня окреслилась твоя несформованість нестиглість нагадала оскому допоміг скласти домашню вправу якоюсь кінозіркою позбавилися торочили обрус ніяковості те що скрито випливало дивне твоє признання вперше знаєш мовила тоді випила келих вогню посеред квітчастого лугу пригадую терпкощі червону ромашку розчарування перед устами ношу хто тепер мене прийме зґвалтовану цікавістю шелестить солома слів солома волосся ясно мені крізь нього як у полудень воно тепер молодше на декілька літ на десятки ласк на одно Коронування опудала 107~скуштування яблука пізнання не пожадав я гіркоти дівочості був на десять літ зеленішим дівчинко зерня будь ще спізнаєш терпкощі розчарування червону ромашку побіля вуст хай буде так як є домашня вправа торочки з обруса ніяковості тримати стеблинки пальців найбільша відвага найповніше щастя викохати на пучечках бруньки ніжності переступивши і сходами додому вернулися тягарі літ повні чаші розуміння все заіснувало до цього і те що ти жінка яка на квітчастому лузі заскоро зрозуміла кохання та не зрозуміла щастя а я той що переступав тисячу разів і мов не було тисячу першого не було великого повернення в країну чорного зерняти в епоху допізнання перетнув межу в напрямі до узвичаєного коли квітка залишається тільки квіткою хоч би вона була квіткою самоти і зберігала через поріг колір обриси запах а реальне те що зверху те що зверху відвозить автобус жінку яку я кохаю і не посмів торкнутися коли вона перед хвилею була невинною біжу сходами Боже виповни благаю пустоту сподівання дай ніщо пере0 ступивши поріг І.Калинець.Пробуджена муза ~108 ÎÑÌÈÑËÅÍÍß ÂÅ×ÎÐÀ котре вибрати повертаючись на вулицю з0під знаку елегії з двох прямокутників рожевого і голубого такі чіткі окреслення такі інтенсивні барви два кольорові кадри серед чорно0білого фільму вулиці чи відаєш що на їх терезах важиться настрій розуміння вечора або й самого себе одхилить уява рожеву штору побачиш жінку що чекає рідна вона до найменшого проміннячка усміху віра їй янгол0хоронитель не знає біля вуха злого язика сумніву запалює всі свічки сподівання окрилена може підлетіти до стелі до вікна до дверей не клич бо вмре від щастя не огледівши хто той стукіт те гукання рожеве світання на ліжкові благовістить постіль жага виїдає очі святкують руки недалекими обіймами вибігають груди навстріч поперед слів запам’ятай все отак у послідовності кімнату предмет за предметом не омини портрету невідомої на стіні підсолоджена рожевим бляском у довгі її пальці ринуло життя се ж твої пальці тримається на них зелене яблуко світу як на іконі одхили голубу фіранку хіба ся жінка чужа лінія окреслюючи силует стікає у велику сльозу хіба вона не рідна аж до мізинця бронзою суму прикована до підлоги не клич бо вмре від зневіри що було гукання що був стукіт сині відсвіти на постелі цілувалося безсоння з подушкою солоне море вийшло з берегів підстрелені птахи рук чорним светром присипані дві білі могили не моляться до них твої долоні ті ж меблі та ж кімната навіть та невідома чомусь в синьому серпанку жест руки для зречення довгі пальці як сироти виросли світові на поталу ніщо крім неба не втримається на них втікай від сих вікон вибору роздвоєння маєш чорно0біле вздовж тихої вулиці що з0під знаку елегії ущасливлюючи одно погасиш інше Коронування опудала 109~невиважиш розуміння вечора самого себе одбереш вулиці один колір вибереш вікно мов око у перспективі вагань напіткаю істину що тонша як волосся бо ж є одні двері до одної жінки відчиниш двері зіллється рожеве з голубим у сіро0біле кивне на привітання подасть вечерю буденним будеш ситий обірви волосок вулиця довга і печальна і ніщо не зливається але й не переважує І.Калинець.Пробуджена муза ~110 ÀÂÒÎÏÎÐÒÐÅÒ Ç ÊÐÈËÎÌ ÀÐÕÀÍÃÅËÀ ~ одна пара закоханих довго блукала карим полем вже було поночі коли вона здогадалася податися додому нещасна дівчина вгледівши щасливу пару вирішила взагалі не повертатися з карого поля рушив я назирці за нею спала вона на землі біля райських мурів спадала вранішня сльоза під згуки срібної сурми відчинилася брама архангел назад у піхви послав огненного меча дівчина була така беззахисна що він прикрив її своїм крилом Коронування опудала 111~~ не можна передати зчудування дівчини коли вона прокинулася ранок був як ранок але крило не було буденним подекуди траплялись срібні а то й золоті пір’їни дівчина провела пальцем по крилі срібні пірця видали ніжний перезвук як струни арфи ~ коли вона спала я вибудував для неї терем приносив їй потрави коли вона спала звикла до несподіванок як до сходу сонця вірила в чари крила вже на другий день грала вона так солодко що тремтіла моя душа як дека скрипки І.Калинець.Пробуджена муза ~112 ~ довший час я не показувався їй на вічі захований за віями як за густим частоколом всі десять її пісеньок навчився не мавши слуху коли вона тулила крило до грудей я хотів бути крилом одного вечора навіть зазирнув у шпарину як вона роздягалася ~ врешті я відважився вийти зі сховку був день як день та не бачила мене дівчина порухав я задерев’янілою рукою не завважила жесту крихким голосом я заспівав одну з її пісеньок не почула співу Коронування опудала 113~з розпуки вхопив її за руку не відчула доторку пройшла крізь мене мов крізь ніщо ~ он як просичав їй услід глухої ночі я повищипую всі срібні і золоті пір’я стане крило жалюгідним достеменно обскубаним гусячим крилом у кут пожбурю зажди тішився я якої ти заспіваєш завтра ~ повен подолок жалю понесла дівчина до райських мурів із згуком срібної сурми відчинилася брама І.Калинець.Пробуджена муза ~114 не послав архангел у піхви вогненного меча помийнице прогримів він що зробила з моїм крилом певно на ньому блудила вночі з приблудами я був відомщений ~ одна пара закоханих довго блукала карим полем вже було поночі коли вона здогадалася податися додому ой вигукнула наречена я спіткнулася об якесь гусяче крило ой вигукнув наречений я спіткнувся об людину облиш прошепотіла наречена краще втечімо бо що як вона нежива Коронування опудала 115~ÑÒÈÕÎÒÂÎÐÈ ÏÐÎ ÍÅÏÅÂͲÑÒÜ ~ хтось ішов попереду мене сим шляхом хтось на кам’яному порозі залишив знак коліна хтось за мною стояв коли я гасив свічку хтось подув мені із0за плеча коли я зірвав кульбабу ~ зорі були добрі і були зорі недобрі коли я дивився на добрі зорі було все гаразд коли я глянув на недобрі зорі хтось поклав руку на серце І.Калинець.Пробуджена муза ~116 та біля моєї тіні не було твоєї тіні серце моє досі сиве ~ не бракує нашій землі трьох китів не бракує нашому небові стовпів залізних не бракує нашій впевненості розпуття чи в придорожній капличці молитва до сумніву є правдивою ~ перст витесаний з каменю моє провидіння моя дорога жорстока як жінка моя дорога зрадлива як жінка Коронування опудала 117~моя дорога каблучка подарована жінкою ~ та все0таки навіть у цій пустелі не є візією стадо левів б’ється воно щодня об лід небокраю чекає коли з пролому овиду потече червоне небо ~ як досягти певності серед жорстокості залишається собою хоч шукає виходу з одної клітки в іншу не мали часу переслати нам спогади перші християни І.Калинець.Пробуджена муза ~118 але проживає найбуденніший день дівчина погонич левів ~ вміння пасти левів досягається наївністю вона звичайно не ти вона має тіло і тінь вона не виходила поза обрій як і поза себе занадто тутейша але де знайти певнішу криївку над її тіло ~ дівчина замкнула коло вночі на зачарованому терені кохання здійснилося звільнення від зустрічі на стежці сну Коронування опудала 119~хотів би я бачити чи стоїть придорожня капличка чи не сумують на руїні мої янголи чорний і білий ~ спало під лопухом найчарівніше створіння врівноважилася вага вагань зникли безголосі постаті мир зійшов на левів сонце вперше допало зеніту коли я вийшов з плоті на босу траву ~ нікого попереду нікого позаду нікого обіч І.Калинець.Пробуджена муза ~120 ти могла бути тільки в мені коли б ти взагалі існувала але знати я цього не знаю нічого не бракує землі і небу світ завершено лише встиг я промовити Коронування опудала 121~ÑÒÈÕÎÒÂÎÐÈ ÏÐÎ ÊÐÈÕ²ÒÍÈÕ ËÞÄÅÉ ~ двоє крихітних людей на зеленому узгір’ї за пекельним містом на хвильку забули про сумнів а коли оглянулись позад себе він своїм тягарем розплескав найвищий пагорб разом з квітами і божими корівками і пам’яттю про багатьох дорогих людей І.Калинець.Пробуджена муза ~122 ~ а місто вивтікало із жовтої смоли задухи залишилися кучер’яві пагорбки що паслися вздовж залізниці і тіні що полошилися крику сирен і білий дух поїздів що витав над двома крихітними людьми ~ коли він упав мізерний на її долоню і задивився на себе у дзеркалі долоні тоді побачив що свою нікчемність мав за пилинку а те що звалося в оці сльозою за всесвіт Коронування опудала 123~~ у герметичну чорну пивницю пущено промінчик і цього було достатньо щоб невільник осліп якось він натягнув його як тятиву і диво пивниця оглушилася металевим згуком тоді торкнувся як дівчини і видав промінь срібний зойк від того дня забуто про волю адже вільний не зможе бути музикою на промені ~ недолугий хворий хлопчик як тільки визволиться від маминої руки перестає чути її голос перестає чути навколишнє примітивна уява водить його по колу І.Калинець.Пробуджена муза ~124 вкладає в уста якесь диркотіння він ходив би так цілий день він ходив би так всеньке життя та колись недолуга людинка яка буде до смерті хлопчиком і мотоциклом залишиться без матері і що буде як я втрачу тебе промовив він на узгір’ї ~ навіть сонцеві не забувають п’ятачки його плям місяцеві вбивство вчинене братом на братові а білій зорі те що згасла вона мільйони літ до нас а коханій розлуки Коронування опудала 125~~ повернення додому означає зустріч з порожнім дзеркалом воно не вірить в оточення не підпускає до себе замкнене у рамцях самотності повернення додому ще означає зустріч на всіх стінах стелі підлозі у снах з її очима ~ цілий день носив на ниточці за собою голубу кулю боявся аби не пустити за вітром або не проколоти гострим враженням чи не залишити за розмовою у знайомих І.Калинець.Пробуджена муза ~126 та властиво він був у цій голубій оболонці і не відав хто так міцно тримає її за нитку Коронування опудала 127~ÇÀÌÎÊ замок з чітким плануванням коридорів і сходових галь веж і пивниць цей замок з часу коли в одному з дальніх вікон я угледів тебе став невблаганним лабіринтом немає найменшої ймовірності зустрітися в цій величезній споруді з тисячами покоїв тільки чи можуть у це повірити закохані з року в рік подибую крихітки надії ось тут перед кількома днями ти ночувала кругла видолинка на подушці розгублені срібні шпильки до волосся за вуглом привидівся білий рукав ще десь напіткав розчинену книжку яку напевно вже недочитаєш бо нема можливості ще раз потрапити до тієї ж світлиці даремні всякі планомірні розшуки бо все одно заблудимося лишився один бог ім’я котрого випадковість молитва простягнених рук понад глибоким проваллям двору не біжи в обхід знову загубимося на роки а ще сьогодні я натрапив на два кістяки тільки одні двері розділяли їх забракло віри всього на один поріг і ось зараз коли ми сидимо пригорнувшись в нічному авто освяченому тільки осіннім дощем ми знаємо що подолати замковий лабіринт нам не судилося І.Калинець.Пробуджена муза ~128 ÏÐÈÃÎÒÎÂËßÍÍß ÄÎ ÎÑÅͲ ~ ще літо у телефоні ще слухавка як мушля ще біжить зелена хвиля ще золотий луг у пилку ще твоє слово як яблуко ~ забудьмо про дощ про кольорові тіні парасольок переглядаймо гербарій літа розворушім вулик пахощів та шелестить зілля як дощ ~ готуймо човни напливає осінь готуймо човни з берегів жаль виступає запливемо в озеро падолисту озеро що поглинає сліди Коронування опудала 129~~ обернеться простір між нами у порожнечу не допоможе стежка у міжгір’я згадок але блукає потаємний погляд мов зіжухлим листком ганятиме вітер обірваною фразою з твоєї пісні ~ втішаймося розлукою котра наші дні перетопить у золото наші дні в ще одну зорю перекує бо завбоге небо у розлуці ~ на грані сну як по линві дійсність то балансування а коли глянути вниз неймовірно минуле зближується розрізняю кожну травинку неможливо втримати рівноваги і сліз І.Калинець.Пробуджена муза ~130 ~ щоденна зустріч на канаті на рівні веж і хмародерів внизу роззяв строката мапа вгорі до вічності блакитні двері ще тільки крок о будь уважна хоч злука наша поглум родить для всього світу ми лиш блазні і поцілунок нам винагорода але сьогодні надпрограмно я охоплю тебе в обійми відчиняться блакитні брами коли із линви зринем з кону зійдем ~ лежатиму як утопленик на дні осені золоті косяки листя нагадуватимуть про золоту рибку жовті лози дощу про струни твоєї скрипки тільки не вчую її голосу крізь товщу осені Коронування опудала 131~~ не було ще осені над цю осінь та все має край і несподівано крізь раптово оголений сад відкрилося незнайоме порожнє поле без жодної звичної віхи чи надії на зустріч не хотілося до тих пір вірити що і сад має кінець і за ним починається нова земля та щонайгірше я зрозумів що доведеться йти цим безлюдним полем не знаючи куди і пощо ~ не відрікайся сну свого не відрікайся дня золотого не відрікайся сивого болю за мною за собою не знаю тебе промовлю вперше не знаю тебе промовлю вдруге не знаю тебе промовлю втретє І.Калинець.Пробуджена муза ~132 ÂÈÃÀÄÀÍÀ ÊÎÕÀÍÀ ~ меншають свічі днів долонею затуляю сиротливий пломінь вихоплюю іноді з непам’яті нагі вуста піддатливий віск тіла моїми пальцями ти сформована з мого зітхання зроджена Коронування опудала 133~~ лежиш незаймана між голих стін невже тут має статись неминуче рубаєм шлях крізь сумніви густі немов крізь зарості дрімучі дзвенять самі два келихи пусті що недопито по столі розлито а ти вся від волосся і до стін волаєш пам’яті про смагле літо ~ моя кохана я так пекельно виборював первозданне роками поспіль проступав образ міліметр за міліметром із0під фальшивого золотого покрову так відновлюють ікони моя кохана та коли серце пойметься вогнем як дерев’яна церковця І.Калинець.Пробуджена муза ~134 то ніколи вже з попелу Богородиця не повстане ~ спиш із музикою обнявшись достоту за одвірком сну я стою як чужий зів’яв чудотворний плющ дотику відсохли руки мої що ж прожени на глум кучерявиться хміль поміж стегон пиво пристрасті прошумить прошумить треба йти а той світ що без тебе ще більше жорстокий ніж ти ~ бувало ставав на прю з одноголовими тепер дихають вогнем семиголові бувало друзі дмухали у золоті труби Коронування опудала 135~тепер поглядають на мене чорним піднебінням ~ прослався сон мій поза обрій — не перейти його за ніч; піщане море хвилі горне і дерево кричить до віч. Але стривай0но, придивися: хіба се дерево?
— Андрухович Софія, “Фелікс Австрія”