Словник Української Мови
Буква
1. Місце, де розкладають вогонь (зазвичай на відкритому повітрі), а також сам розкладений вогонь для приготування їжі, обігріву чи освітлення.
2. Переносно: місце, де виникло, зосередилося або розвивається щось важливе (наприклад, культура, мистецтво, повстання, епідемія).
3. Застаріле або діалектне: домашнє вогнище, рідний дім, сім’я як основа життя.
4. У техніці: частина печі, топки або іншого теплового агрегату, де відбувається горіння палива.
Приклад 1:
Прогулянки до лісу, вогнище, пісні — народні, бардівський фольклор. Влітку — човнами по Прип’яті (так звана Прип’ятська республіка — Світличні, Стуси, Іванисенки, Сверстюк, я, хіміки Дворки, Володимир Тельнюк з родиною, художники — Г. Севрук, А. Забой — і купа дітей).
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”
Приклад 2:
Митрополит же наказав велике вогнище посеред міста роз- класти, і поклав Святе Євангеліє у вогонь, а сам, здійнявши руки до неба, молився Господу Богу. А коли дрова прогоріли і вогонь вгас, і стали шу- кати в тому попелі, – знайшли Святе Євангеліє все ціле, нітрохи неуш- a 171 b Пізні українські житія св.
— Жиленко Ірина, “Євангеліє від ластівки”
Приклад 3:
Все-таки розклали вогнище бiля театру пiд деревами i зварили один кулiш i варили ще другий кулiш. Баришнi з редвидату дiстали десь ложки й запрошували до вечерi.
— Микола Хвильовий, “Сині етюди”