водиця

1. Зменшувально-пестливе від слова “вода” — невелика кількість води, рідина, що сприймається як щось легке, приємне, часто вживається в поетичній мові.

2. У народних повір’ях, фольклорі та обрядовості — вода, якій приписуються особливі, часто цілющі або магічні властивості; освячена, цілюща або заговорена вода (наприклад, “свята водиця”, “ворожена водиця”).

3. Розм. про слабкий, ненасичений напій (часто чай) або легкий алкогольний напій (наприклад, слабке вино, пиво).

Приклади:

Приклад 1:
Невольнича муза ~430 пустка поміж скелями з яких давно вже вийнято берилове серце десь там у звивах розколин нетривкий притулок кіз Карпат,або Посельська книжка 431~ÄÆÅÐÅËÎ лісова криничка давно визбавлена святості німбу вона тепер квасна мінеральна водиця не поможуть злинялі стяжки аборигенів на кущах джерело ховається у нору сюди повертаються не ті ми черпали черпали сміття каламуть враз прочищене горло зітхнуло бульбашки вивільнили духів води кущ ожив злопотіли барвисті клапті повів обійняв серце І. Калинець. Невольнича муза ~432 небо розчинило блакитний собор у ту мить ми клячали навколо кринички як прочани Карпат,або Посельська книжка 433~ÑͲà 1 ×ÅÐÂÍß 1980 пухнатий лінивий несподівано розлігся на свіжих грядках не проженеш як сусідських курей сам по собі пан або пропав та опівдні згубив тілистість кожушок злиняв розлізся на клапті зникав на очах як чеширський кіт тільки замість усмішки залишив по собі у заквітлім повітрі терпку вологість а в зелені дзьобики розсади вклавши по краплині хто винен І. Калинець.
— Андрухович Софія, “Фелікс Австрія”

Приклад 2:
Тiльки що зiрочки засяли у бога милосердного на небесах, тiльки що розсвiтилися, та й то не зовсiм ясно, а неначе скрiзь серпанок… Соловейко стих бiля своєї самочки, щоб виспалась хорошенько, не жахаючись; вiтерець заснув, i гiлочки по садкам, дрiмаючи, ледве-ледве колишуться; тiльки й чути, що через греблю на лотоках водиця цiдиться i, мов хто нищечком казку каже, що так i дрiмається, а то усюди тихесенько… Аж ось — недовго: зiрочка покотилась… далi друга… третя — i поховались у синьому небi, мов у море канули; а прощаючись з землею, трошки сплакнули… от вiд їх слiзоньок пала роса на землю. Канула її крапелька, зашелестiла у аерi — i прокинувся вiтерець та й поколихав тихенько гiлочки по садкам та по лiскам… От i попрокидались птичi самочки, лупнули очицями, зацмокали носиками… тут зараз їх самчики, що бiля них дрiмали, попробуркувались i з радощiв, — що настає вп’ять божий день i вони будуть з своїми самочками лiтати, гратись, любитись i що, може, яка i яєчко знесе, — з таких-то радощiв заспiвали своїх пiсеньок, що рано й вечiр хвалять господа небесного, отця милосердного як чоловiковi, так усякому звiрю, птицi та й самiй манюсiнькiй комашечцi, що й оком не вздриш.
— Самчук Улас, “Марія”