водограй

1. Фонтан, струмінь води, що піднімається вгору або б’є з джерела; водяний викид, водоспад.

2. Поетичний символ, образ високого, сильного та красивого струменя води.

3. (переносне значення) Про щось, що стрімко піднімається вгору, розвивається, виявляє себе з великою силою та енергією.

Приклади вживання

Приклад 1:
то шепіт срібла то раптом — зірка аж нічого не чути… обминувши перламутрові сходинки місяця сідаю під навісом де темінь і довга мовчанка… але й тут завважую срібну голку таку тонку що тільки в оці… і вже на неї шепоче дощ — безмірна одіж шиється на мене… 177 БАТЬКІВЩИНА як будете проїздити повз моє село то придивіться: біля клубу півень… на шляху біліють гуси… а на картоплях що саме цвітуть міріади колорадських жуків… голос: не забудьте ж і дятла у червоній шапці космічних сил — внесок його значний… синій місток над темінню канави якою б глибокою вона не була… а плюскіт — то найтемніше місце якою б холодною вода не була… коли радість світлою плямою промайне по лиці — то лише мить а решта присмерк і шлях котрим я добираюсь не знати куди… 178 слід замерзлого собаки — лапатий холод… не дивись дитино аби ти не плакала аби ти знала що ми — люди добрі але недобрі — ми… люди… сині холодки один над одним з дзвінкими перегородками з дзвониками котрі інколи дзвонять — і тоді повниться сонцем осінній день та частіше дощить — такі собі глухі двері… і постоявши ще якусь мить я відходжу нікому не потрібний і цього дня… струмок: срібло і дзвоники а в сутінках — темний метал навіть не наважуюсь постукати все одно ніде нікого тиша поглибилась і на дні видніє каміння… 12* 179 раніше сітку із тисяч зморщок на корі я не міг побачити… а тепер пантрую стежу як вона розростається сітка глибоких тіней що множаться зливаючись в суцільну досконалість — досконалість забуття… скільки на піску не пиши слово смерть не напишеш… накреслення його зливається з первісним морем і ніякого звуку ніби ти десь далеко десь далеко у морі піску осипаються дюни — насипаються дюни… сиджу в кафе… заснулий водограй зелену мідь розсипав… багато років промайнуло я ледве двері прочинив… а йти нема куди… 180 СВІТЛО І ТІНЬ тінь гребеться і гасить себе тим жовтим листям що підкинуте нею знову спадає на неї… вітер стихає — і знову тінь… покину життя мов хвиля щоб повернутись… снується присмеркова теплінь поцяткована іскрами комах… звуки розмови долинають але слів не розібрати… найважливіше повідомлення яке я не прийняв і вже не передам, кінець дороги… розпашіле лице перед моїм лицем не при вогнищі яке можна розвести будь-де а в пивничці куди я бреду вечорами як підмерзне крига довкола очей… рельєф визначає сяяння рельєф визначає бачення рельєф визначає збирання ми — що нарешті зібралися… нація — це рельєф! розкіш віщує: і як це було і як це є і яка потім жирна глина з тих пахучих цяцьок… а рука що наказує — то тільки кістка у синьому місці глини… 182 бач який вичовганий жовтий діл вже недалеко й до кістки… таки довго я жив — довкола пил і пил… важке дзеркало прихилене до стіни це я дивлюсь на себе прихилившись до стіни… і при дорозі де заблукало кошеня і біля брами сільської школи де стоїть хлоп’я і при канаві довкола цвинтарю всюди дощить цього дня і невиразно сяє плач у дощ… за слізьми не видко пораненого світу і світові мене не видко…
— Тютюнник Григорій, “Вир”

Приклад 2:
Та де той п’янкіший знайдеш водограй І плеса синіші холодні, Як ставити ногу недбало на край Блакитної чаші безодні! IX Захочеш — і будеш.
— Невідомий автор

Частина мови: іменник (однина) |