веселуха

Приклад 1:
а коли він знову розплющує повіки, то на місці Дзиндри бачить порожевілу від ранкових променів, як шматок легені, лопату, яка луснула була його межі очі, сприснувши з каменя, котрий на місці марно очікуваної кованої скрині, по вінця виповненої золотими пекторалями, келихами й самоцвітами, об’явився з землі перед, може, й справді трохи заретельним шукачем скарбу, — і чує, як унизу одночасно на обидва протилежні боки Замкової гори, мов брезент, посередині розтинаний ножицями, неквапно віддаляється щось довге й громіздке на подобу тулуба з самих коров’ячих стегон, що черкалися об кущі, зідхаючи й похрустуючи (Онуферко й дійсно бачив в уяві, як уздовж коров’ячих стегон ворушаться, кожен завбільшки з диню, коров’ячі роти, що зідхають і похрустують), так як перегодя, тільки не вдосвіта, а десь опівночі день перед тим, як Онуферко залишив Хуст, зідхало й похрустувало на угорському кладовищі, куди Ковжуна завела розпука з приводу заручин Марисі Вашко, котра раптом, наче її напоїли цар-зіллям, погодилася стати дружиною Теофіля Кресая, якого (щойно Марися народила другу дитину, Івана, з котрим десятиліттями пізніше Ковжун досліджував Південну Америку) за нез’ясованих обставин зарізали на тому самому перевалі, де згодом, на подобу тих інших під Крутами, вилягли учні хустівської гімназії, боронячи самостійну Україну, за яку й Ковжунові довелося покласти одну легеню, прошиту кулями чергових визволителів, котрі не додивилися, що він ще живий, і залишили недостріляного на вулиці, уможлививши сусідам витягти його з-поміж трупів і вирятувати за допомогою Марисі Вашко, чи радше Марисі Кресай, а коли він, Онуферко, видужав (оскільки ромкові Стебунові вдалося одразу ж за рогом у садибі Ілька у Васійчуковій клуні, попередниці Стебунової хірургічної практики в упівських криївках, вилущивши Ковжунові вісім ребер й відтявши легеню, підлатати надиво живущого пацієнта, від якого не відходила Марися), нарешті й назавжди Марисі Ковжун, котра майже після десятьох років очманілого вдівства (коли Онуферко по смерті Кресая приїздив із Праги до Хусту, вона не хотіла його й бачити) погодилася назватися Марисею Ковжун, з’єднавши в одну їхні життєві стежки, які так рано й, здавалося, назавжди були розійшлися, і то чи не найбільше таки з вини самого Онуферка, бож тоді, коли, мов грім з ясного неба, його підтяла вістка, що Марися заручилася з Кресаєм, він не подав жодного знаку, як глибоко це його діткнуло, обернувши в порох доти непохитну певність, що Марисине серце нероздільно належить йому, Ковжунові, попри те, що він, властиво, ні разу не освідчився їй, гадаючи, ніби вона й так знає, що він, Онуферко, гине за нею, отож нема чого дзвонити про це в усі дзвони, та й потім де ж він тоді міг хоч на хвильку припустити, що Настя Возинкевич, та сама веселуха Настя, яка згодом піде гнити в Сибір за допомогу українським повстанцям, з намови Кресая, розчулена жалісливим благанням закоханого півня, котрому вдалося прихилити на свій бік Настю, наговорить Марисі, нібито Онуферкові, одразу ж, як він провалився на матурі (те, що повторно ставши до матури, він з відзнакою склав усі іспити, не йшло в рахубу, оскільки цей Онуферків запізнений успіх Настя, завдяки багатозначним натякам Кресая, майстра на такі справи, списала на добрі знайомства хустівського судді, який, мовляв, таким способом витяг з води свого торопленого одинака, котрому — і таке подібне), потьмарився розум, і він бігає то до ворожок, то до церковників в Ізу та Горінчеве, а тепер ще й нібито збирається постригтися в ченці й тому з нею, Марисею, ніколи й не одружиться, адже на щось подібне він, Онуферко, їй, Насті, колись і сам Досить прозоро натякав, хоча, властиво, під час тієї розмови з Настею Онуферкові здавалося, ніби він повністю виклав їй свої почуття до Марисі, що їх Настя (не інакше, як дідько заліз їй тоді в ДУшу, і вона оглухла, бо звідки ж тоді було Онуферкові знати, що Настя чомусь закохалася в нього?) витлумачила зовсім на інший кшталт, такий згубний для Онуферка, — отож, нехай вона, Марися, йде за Теофіля, ставного й порядного хлопця без жуків у голові, на якого не одна дівчина пасе оком, мовляв, з Ковжуна однак жоднісінького хосену, і він дійсно не при собі, — на що Марися п ісля тривожних вагань, так і не дочекавшися від Онуферка спростування (а йому, нетямущому, тоді й на думку не спало подати від себе знак, — вирішальна обставина, котру Марися й витлумачила як байдужість до своєї особи, і…), погодилася віддатися за Кресая, — подія, що й привела Онуферка на угорське кладовище, котре заспокоювало його так само, як і вигляд мерців, до яких завдяки батьковому уявленню про належне виховання (звідки батько дійшов такого висновку, і чи це завинили життєві перипетії, а чи просто це збереглися залишки давніх звичаїв у їхньому роді, Онуферкові й перегодя не поталанило вивідати, однак хоч би й що там було, ніщо не міняло тієї обставини, що хустівський суддя вважав, ніби чергування вночі біля мерців, до яких він, старий Ковжун, чув нездоланну відразу, належно виховуватиме хлопцеві характер, що його встигла підпсувати матір і що його намагався виправити батько, посилаючи сина чергувати біля померлих), попри Онуферкову молодість, його досить часто кликали, бажаючи дешевим коштом задовольнити суддю, безвідмовне заступництво якого не одного бідолаху витягало з халепи, — кликали читати псалтир над покійниками, котрі, як на Онуферка, повертали людині здібність гостріше мислити й відчувати, і зовсім не жахали (щоправда, в гімназії товариші довго не вірили, що Онуферко не боїться мерців, гадаючи, ніби він хизується перед одноклясниками відвагою, тим часом як біля померлих не потребувалося жодної відваги, хіба від живих не поставали прикрощі лихіші, ніж від мертвих?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”