вершник

Приклад 1:
), почувши серед величенького гурту спів «Ще не вмерла Україна», Валентин одразу вирішив: інша, сприятливіша нагода ледве ми вдруге трапиться, тому треба діяти негайно, — наслідком мого він, Гончаренко, не добравши гаразд, що гурт, властиво, не гурт, а чорнявий юнак та дві особи жіночої статі, котрі від Гончаренкового наближення розчинилися в повітрі, та й вершник і кінь — не кінь і не вершник, а звичайнісінький кентавр (подробиця, яку Гончаренко усвідомив тільки перегодя, коли вже запізно було відступати), — і кинувся в обійми Віктора Платоновича з криком його, Валентина, порятувати від червоних єдинонеділимних гієн, що Віктор Платонович негайно й заходився здійснювати, зірвавши бляшану вивіску над корчмою «Крапчаста акула» й відмітаючи нею напади, аж радянці мусіли відступитися, уможлививши Устимові й Жоломієві, котрі так негадано втелющилися в бійку, виманеврувати Віктора Платоновича з Гончаренком, якому запопадливі єдинонеділимні браточки встигли притовкти три ребра й вивихнути ліву руку, — виманеврувати в напрямі Давидової охорони, що одразу ж завдяки Зіновієві Терелі пов’язалася з відповідними чинниками, а вони вже (самозрозуміла річ, за активної участи того ж таки всюдисущого Терелі, службовця Давидової охорони, збирача поштових значків, майстра карате, знавця середньовічних фортифікаційних споруд та індонезійської кухні, полум’яного патріота, який про себе казав, ніби він доти невмирущий, доки знайдеться йому гідний заступник, котрому він, Тереля, передасть, як це йому свого часу було передано, важкенну, а заразом і легку авреолю, невидимий живий панцер, що його він носить на собі, як слимак свою хатку, майбутню самостійну Україну, котра й найасимільованішого, найзапроданішого малороса-небораку, що давно відцурався свого кореня, змусить кинути всі лакомства чужинецькі, хороми, близьких, жінку й дітей і на голому місці серед пустелі й каміння заходитися будувати вільну незалежну Україну, оскільки без повернення до власного коріння, ніхто не годен добігти вищого призначення, нитки якого тримає Всевишній, хоча людині часом і здається, наче її долю варять у казані самого диявола, бо хіба він, Тереля, не звідав цього на собі, він, котрий не одного земляка вирятував з халепи, скеровуючи потім кожного до вищих Допомогових установ, які…) й заопікувалися Гончаренком, Гарантувавши йому право політичного притулку в Німецькій Федеративній Республіці, звідки Гончаренко трохи перегодя вже законно й виеміґрував до Сполучених Штатів, де його в Нью-Йорку не раз відвідував Устим, намовляючи Валентина, замість учитися на п*каря, що, звісно, вельми поплатний фах, особливо в Америці, — Тільки ж не все, що поплатне — привабливе! — вибрати собі петомість морську кар’єру, до якої (не лише на думку його, Устима, а й Віктора Платоновича, а Віктор Платонович у цій справі дещо тямить!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Твань — i кроки, як гумовi… Ця любов — не остання, Ти даремно так думаєш”), — пройшов крiзь її територiю, мов татарська орда, — зi свистом i гиком випiкши майже з цiлого обширу пам’ятi, з усiх її головних осiдкiв ту живильну, таємничо‑мерехку любовну вологiсть, котру душа з року в рiк назбирує в собi про запас: пiдгрунтовi води, ненастанне й невловне на слух всьорбування‑цмакання, чiпке запускання ворсистих корiнцiв у темну глибину передсвiдомостi, в коридор, що зненацька вiдкривається — в рознятий про‑стiр спогаду: там завмирає дiвчинка серед осiнньої алеї, вперше зачувши, як стугонить за туманом далекий обрiй, як свiт кличе її, обiцяючи їй дорогу, от з тої дiв‑чинки все й починається, i що б не було потiм з тобою в життi, — воно цiльне, воно держиться при купi доти, доки ти вiриш тiй дiвчинцi, доки вловлюєш у собi почутий тодi нею поклик, — бо всi так званi iдеали юно‑стi — то пусте, ледi й джентльмени, панi й панове, forget it, вони приносяться ззовнi, тим‑то рiдко хто й потрапляє зберегти їм вiрнiсть, ну й грець iз ними, невелика втрата, утрiть шмарклi, всi пожованi‑пом’ятi лiтами бородатi лiваки‑шiстдесятники, колишнi хiппi, що так i не стяглися на власний будиночок у сабербiї з квiтучим городчиком на задньому дворi та гараж iз двома автами, а також усi тi, що стяглися, i зголили бороди, i непомiтно для себе вкрились, як горнята поливою, глянсуватим, ситним полиском остаточно зупиненого — в спокої й достатку — життя, i всi, колись киданi у “воронки”, на струс мозку духопеленi по ментарнях i пiдворiттях вкраїнськi бунтарi, а нинiшнi лауреати державних премiй iз пухкими од спецбуфетiв‑ського жирку рученятами й добротливо, по‑хазяйськи вгодованими, ох якими ж промовистими спинами, вбганими в корсети блюмiнгдейлiвських пiджакiв, — хай не сниться вам ваша прекрасна юнiсть, навiть якби всякi там невдахи витикали вам нею очi, дурниця то все, щиро кажу, — злуда, омана: тiльки в дитинствi є правда, тiльки ним i варт мiряти своє життя, i якщо ви зумiли не затоптати в собi ту дiвчинку (того хлопчика — що то стояв з патичком на вигонi, вражений жаскою, бо непiд’ємною, над людськi сили величною вогнянобарвною симфонiєю заходу), — значить, ваше життя не звихнулось, прокривуляло, хай як там трудно й болюче, за своїм власним руслом, значить, збулося, з чим вас i вiтаю, — i любов, ледi й джентльмени, справдешня любов — вона завжди зряча на схованого в iншому (iншiй) хлопчика (i дiвчинку: вiзьми мене — то завжди: вiзьми мене з моїм дитинством, “Ось сюди, — показувала, завмираючи пересохлим голосом, пригнувшись на передньому сидiннi, як припалий до гриви вершник, — тут поворот у двiр, ось цей будинок”, — була глупа нiч, третя ранку абощо, серед порожньої вулицi горiла тiльки лiхтарня на розi, — вiн в’їхав пiд арку, розвернув автомобiля, заглушив двигун, “Ось тi вiкна, бачиш, де балкон, на третьому поверсi? Оце там ми жили”, — в цю мить вiн i навалився на неї, з довготамованим стогоном вп’явся в уста, зашастав руками пiд светром, трохи загвалтовно, але як сталось, так сталось, “Поїхали до тебе… В майстерню…”, — десь вiн i зараз там є, той двiр, i той балкон, i арка, i зацiлiлий з‑перед тридцяти рокiв старий каштан на пагорку — от тiльки дiвчинки, що вийшла колись з того двору в нагуслий таємним гулом вологий туман, — нема в ньому бiльше).
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”