верхів’я

Приклад 1:
), що за покійника конче треба відслужити панахиду, без огляду на те, чи він сам наклав на себе руки, а чи хтось прислужився до цього, змушуючи невпокоєну душу шукати теревенів із живими, — йому, Гримайлові, ніколи не вияснилася б з такою чіткістю внутрішня, чуттєва основа довгого й короткого коріння слів, хоча він, Гримайло, давно вже дійшов висновку, що первинні слова, такі, як вода, вітер, вогонь мають найглибше коріння в людській психіці, на відміну від далеко пізнішого слова, як, приміром, телефон, котре ще не пустило коріння (цей процес потребує не одного тисячоліття) й покищо лишаєм сидить на поверхні людської психіки, не мавши в собі, самозрозуміла річ, того внутрішнього високовольтного заряду, яким диспонують слово, вода, земля, дерево, сонце, що творять ніби магнетне поле, основне ядро людських почуттів, а, перегодя річище, з якого вигромаджуються, іноді перехоплюючи на короткий час чужі заряди, вторинні й третинні почуття, відповідно до своєї шутенької плошинности, устатковані, замість довгим чи коротким корінням, самими желятиновими пагінцями, не більшими за пуголовків, перетворення на справжнє коріння яких лежить у далекому майбутньому, — у чому, зрештою, йому, Гримайлові, визнав рацію мертвий професор Сорока, котрий, навіть згодом, коли він, Гримайло, повністю усвідомив, що професор — таки мертвий, залишив у ньому, Гримайлові, виразне почуття, непідвладне розумові, що професор — попри очевидну дійсність, живий, ба більше, що його недавній похорон — це фатальне непорозуміння, що його він, Гримайло, не годен збагнути, хоча водночас його напастувала й думка: подальшим, нехай і яким фасцинуючим, дискусіям із мертвим професором Сорокою треба покласти край, без огляду на той факт, що тієї хвилини (і це, властиво, й змусило його, Гримайла, перегодя дещо замислитися), як професор Сорока з ним, Гримайлом, окриленим негаданою підтримкою, попрощався, аби податися в напрямку свого шатра, він, Гримайпо, вже лагодився мчати слідом за ним до самого пекла, і його спинило тільки те, що тієї миті його наче хто вдарив у ліве коліно, змусивши рукою мацнути ногавицю й випростати ногу, перевіряючи, чи її не ушкоджено, а коли він, Гримайло, дарма що це тривало не більше секунди, знову підвів очі, височуючи серед шатер постать професора, який наче пішов під землю, то зауважив, що повітря потемніло й узялося волокнами туману, як озеро прохолодного ранку на весні, тільки з фосфоризуючим, металевішим відсвітом, і тоді, властиво, він, Гримайло, уважніше кинувши оком навколо, і зауважив, що в таборі вперше, відколи дивізійників примістили за дроти, вимкнули на ніч прожектори, і вся Київська вулиця, яка спочатку здалася йому, Гримайлові, темною й де-не-де посмугованою металевим туманом, залита зеленаво-перлямутровим сяйвом, бо на небі просто над ним, Гримайлом, висить не один, а два місяці в повні, що освітлюють табір, який поширився до самого обрію на всю рівнину, вкриту наметами всіх віків і народів, аж у нього, Гримайла, від цього стовпиша защеміло серце, не бажаючи бачити чергової, приреченої на безпросвітні тисячоліття без’язикости, мандрівки народів, і тієї ж миті він, Гримайло, угледів велетенську ступу, чи то ядерний гриб у формі ступи, далеко страшніший, ніж той, що знявся над Гірошімою, ступу, яка літала в повітрі над усім світом і вряди-годи падала на якийсь намет, знишуючи його з корінням (а кожний намет мав довге й розгалужене коріння), і йому, Гримайлові, раптом від жаху забракло віддиху, бож він здогадався: зараз на його очах ця апокаліптична ступа, від котрої йому, Гримайлові, вже дмухало біля вуха інфернальною спекою, винищить до ноги все людство, адже вона, вже затуляючи собою пів неба, наближається до шатра, де іржуть коні і де, як це він, Гримайло, звідкілясь точно знає, міститься весь український народ, хоча на вході стоїть лише Минько, який без страху дивиться вгору, дарма що ступа-гриб мітить саме на це шатро, і не тільки мітить, а й з розгону гепається вниз, аж намет лускається, однак, замість щезнути з землі, залишивши після себе глибоку вирву, котрих уже повно навколо, з намету, повз неушкодженого Минька, починає рости велетенське дерево, яке всмоктує в себе нишівну ступу з такою легкістю, з якою він, Гримало, випив би свіже яйце, дарма шо ступа встигла вже відлетіти аж на обрій, — і росте далі, вилискуючи, наче наоліяним, стовбуром, у місячному сяйві, і він, Гримайло, бачить, що дерево має грубезний корінь-ногу, котра сягає дна землі, а верхів’я — неба, і як усе дерево пихкає, видмухуючи на боки, замість гілок, велетенські продовгасті бульки, як це видмухував, отримавши з Америки в пакунку від жалісливої тітки пакетики жувальної ґуми, Степан Ріпак, який обділив хлопців скарбами заморської цивілізації, перетворивши на кілька днів усіх друзів і знайомих на жувальних штукарів, шо наввипередки змагалися, хто видме з жувальної ґуми найбільшу блідорожеву бульку, таку подібну до цих, що тепер лускалися на дереві, прориваючи всередині гілляки отвір, крізь який ставало видно шоразу новий народ, що зводить вавилонські вежі, вигрівається на пляжах і повністю або частково поринає в небуття, і всім булькам- гіллякам і самому дереву не видно краю, аж йому, Гримайлові, дедалі більше невтямки, яким робом це дерево з усіма народами тримається на одному, нехай і грубезному, подібному до ступи корені-нозі, що ходить поміж наметами, широко (ймовірно, задля рівноваги) розчепірюючи вузлуваті пальці з заскорузлими нігтями, проте коли посередині дерева раптом набубнявіють велетенські міхурі, котрі, замість луснути, вогняними серпами видовжуються до землі і, торкнувшися рівнини, перетворюються на циклопічних багряних румаків, які упираються передніми копитами в небо, а задніми в землю, підтримуючи галактичні стіни розхитаної світобудови, йому, Гримайлові, наче в протилежний бік повернувся якийсь перемикач у мозку, раптом остаточно прояснюється, що оця нога-корінь дерева, якому нема кінця, це ж сам Господь, корінь слова і корінь усього буття! — і від цього усвідомлення в нього, Гримайла, влучають одна за одною блискавки, від котрих він пробує затулитися ліктями й падає на коліна, бо це світло вганяє його в землю, а коли за деякий час, сяк-так прочумавшися, нарешті розплющує повіки, — то зауважує, як з-за обрію ширяться, звалюючи один одного, дедалі соковитіші й виші фіялково-кавунні скибки-лопухи, і там, деодин такий найясніший лопух-скибка торкається таборової брами, він, Гримайло, бачить, як робітнича сотня заїжджає вантажити діжки з вмістом таборових убиралень.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”