Приклад 1:
Іван подолав, а він ніяк не подолає, хоча він зовсім ясно здає собі з того справу: це та бистрина, не перетнувши якої він, Богдан, ніколи не стане тим, чим він, може, від народження покликаний стати, байдуже, що цієї миті він і сам допаду не знає, що це має бути, оскільки єдине, у чому він зараз цілковито певний, — це те, що він, Богдан, мусить переступити поріг, як це переступив Іван, навіть якби на це й довелося згайнувати все життя, бо те, що він, Богдан, мусить перетнути цю зачакловану межу, він відчув, хоч, може, і не так ясно, як тепер, тієї миті, коли ятруща прірва розпанахала його груди, а це сталося, як йому тепер поволі починає прояснюватися, зовсім не тоді, як дружина сповістила про свій досить дивний намір, замість виховувати дітей, у її віці вдаритися до науки, а радше тоді на фармі в Чукикалів, коли, він, Богдан, трохи засперечався з Семеном Чирвою з Родайленду. Властиво, він тоді навіть не так щоб і засперечався, хоча Семен Чирва його, Богдана, досить таки дратував того вечора нескінченними оповідками про своїх дідів, а наче подумав не в той бік, і з того все й почалося, бож саме того вечора він, Богдан, уперше позаздрив (звісно, тоді він ще гадав, ніби то не заздрість, а звичайнісіньке роздратування, яке його без жодної причини стало опадати останнім часом, але то, мабуть, була таки заздрість, тільки він, Богдан, не впізнав справжньої її природи, замаскованої під поганий настрій), позаздрив Семенові Чирві, сам дивуючися, що з ним діється, оскільки його пойняло гостре відчуття, ніби то не він, а щось у ньому, незалежне від його єства, хоча воно в ньому й з’явилося, позаздрило, лишивши уздовж усієї свідомости липкий отруйний слід, дарма що та заздрість, ще не цілком упізнана, однак не менш болюча, ніж тепер, по суті, якщо дивитися на речі без упередження, мало скидалося на справжню заздрість, що попервах його, Богдана, й завело в оману, оскільки він, Богдан, не позаздрив ані Семеновим віллам, ані яхтам, ані плавальним басейнам, обліпленим бронзовими бовдурами, виготовленими на спеціальне замовлення в маркованих мистців, ані Семеновому банковому конто, про висоту якого можна було здогадуватися з Чирвиних щорічних, пожертв, складених за рахунок податків на різні українські починання: видавництва, школи, народні доми й катедри українознавства, не позаздрив ані тому, що, прибувши до Америки з післявоєнних таборів переміщених осіб в Австрії, де Чирвині батьки чудом, за допомогою вигаданих біографій (декотрим і те не допомогло) та дещиці щастя уникли примусової репатріяції до червоної єдинонеділимної хребтотрощильні, Семен хутко пішов угору, дарма що перші два роки перебування на новому континенті йому, Семенові, разом з батьком, котрий з огляду на недостатнє знання англійської мови й вимагану додаткову перекваліфікацію в інженерському фахові не міг знайти відповідної праці, — довелося добряче попогарувати і на фабриці, і з відром та ганчіркою в нічних змінах попоприбирати різних страхувальних установ та банків, де Семен, хвицяючи підлоги, випрацьовував стратегію своїх подальших дій і плянів, довелося й поломити гори посуду в нічних барах, щоб якнайшвидше допомогти родині вилізти з боргів, куди усіх Чирвів загнала була хвороба матері та дві, одна за одною, операції сліпої кишки та нирки наймолодшого брата Бориса, — Семенові справді довелося звідати того життя, якого в його віці на відгодованому Заході рідко хто звідував (що, зрештою, пішло йому тільки на користь), ба більше, довелося стати на власні ноги, ще перш, ніж вдатися до більш-менш забезпеченого навчання, аби за якихось п’ятнадцять років наполегливої праці поповнити лави лікарів-скоробагатьків, хоча Семенові прибутки походили не так з лікарняної практики, як з біржових операцій, на які він мав винятково легку руку, залишаючися при тому непоганим, компанійським хлопцем, щоправда, рісочку захвалькуватим, як усі доробкевичі, — і от він, Богдан, не позаздрив ані Семеновим статкам, ані його життєвому успіхові, нічому з того, чому, властиво, випадало б позаздрити, дарма що така заздрість і купи не трималася, бо як можна було, лишаючися при повному розумі, чомусь подібному взагалі заздрити?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
