1. Властивість узгодженого, гармонійного стану; відповідність, злагодженість між частинами чогось, що утворює цілісність.
2. У мовознавстві — вид синтаксичного зв’язку, при якому залежне слово (часто прикметник, займенник, числівник або дієприкметник) набуває граматичних форм (роду, числа, відмінка) головного слова (іменника), з яким воно пов’язане; згода.