пташок

Приклад 1:
і якоїсь нетутешньої його усмішки, яка, здавалося, взагалі не знала, як можна злоститися, їй, Марині, наче вийняли душу, а серце пронизало гірке усвідомлення, що вона сердиться не на Гната, а на саму себе за те, що в ній з першого дня, як вона побачила його під церквою на Сен-Жермен, байдуже, що вона, Марина, відпихала це почуття у найвіддаленіші закамарки свого єства, з нездоланною силою наростає ідіотична, безглузда й небезпечна любов до цього ясноволосого, добросердного троглодита, який тягнеться до котів, собак і пташок більше, ніж до людей, напевне тому, що він сам — кусень природи, любов до котрого їй, Марині, потрібна зараз, як п’яте колесо в возі, бож ця любов, крім горя, нічого не принесе, і вона, Марина, ще не настільки осліпла, аби не зауважити, що на відміну від Мирона й на півголови нижчого від неї Василя, який до неї досить пильно придивляється, Гнат бачить у ній не дівМину, а безстатевого товариша подорожі, ба більше, вона, Марина, просто тілом відчуває: навіть якщо Гнат (на випадок, якби вона, Марина, остаточно відбігла глузду) з нею випадково й переспить, це нічого не змінить у Гнатовій поведінці, оскільки в нього супроти неї, Марини, не ворушиться жодних любовних почуттів, на які він, не виключене, й взагалі ніколи не здобудеться, а якщо й так, то об’єктом його пристрасті буде ні в якому разі не вона, Марина, а хтось інший, бож навіть до Мирона (що її, Марину, доводить до шалу, попри те, що вона силкується не прозрадити цього жодним словом) Гнат ставиться далеко тепліше, ніж до неї, а це, може, тому, що хоча Гнат і має зовнішній вигляд чоловіка, насправді він — безстатевий шматок природи, яка що вагається, що з Гната виліпити, і саме з цієї причини їй, Марині, треба якнайскорше погасити в собі гін до цієї небезпечної дитини в дорослій чоловічій подобі чи, властиво, до цього бездоганно зформованого шматка м’яса, що його Провидіння, наче задля сміху, наділило ще й інтелектуально-абстрактною, у самому зародку нелюдською ідеєю — за всяку ціну вдосконалити світ, навіть якби задля цього мала б загинути більша частина людства, — ідеєю, що нею радше мав би захопитися Мирон, який ніби складався з самої голови з його пристрастю до абстрактного мислення і який (незбагненні й неконсеквентні закрути людської вдачі) відчував мало не фізичну відразу до всіх одноколійних, байдуже — лівих чи правих, ідей, що так дико звучали в Гнатових вустах, аж вона, Марина, попервах не повірила власним вухам, вирішивши, шо вона просто не гаразд почула, а копи нарешті повірила, дивуючися, звідки беруться подібні аномалії, бож ці ідеї заперечували саму Гнатову природу, хоча Гната це ані трохи не бентежило, оскільки таке поєднання йому здавалося не пише природним, а й закономірним, то їй, Марині, зайвий раз болісно стиспося серце від думки: адже навіть якби раптом, як грім з ясного неба, сталося несусвітенне чудо, і Гнат (що, звісно, було мало ймовірне, але про шо вона, Марина, пустившися берега, воліла бодай на коротку мить помріяти) погодився, попри те, що він на три роки молодший, одружитися з нею (о солодкі мильні баньки ілюзій! ), у неї з Гнатом, байдуже, що вона, Марина, його до нестями любить, ніколи не склеїлося б спільного життя просто тому, що вона і Гнат — надто різні вдачі, у них усе різне: зацікавлення, спосіб мислення, унутрішній уклад, світовідчуття, темперамент, а відмовитися цілком від себе й перейти на Гнатові рейки, як це поспіль тисячоліттями відмовлялися й далі покірно відмовляються на кожному кроці чи то розумніші, чи то уярмленіші жінки, вона, Марина, не зуміє, навіть якби й побажала, надто вже вона виросла без вуздечки на шиї, звикши стояти на своїх ногах, які вона власною рукою тепер замірювалася втяти, при тому з маячною певністю знаючи: якби вона, Марина, опинилася б із Гнатом насамоті, а не, як зараз, у товаристві Мирона й Василя, вона не знайшла б про що з ним говорити, настільки він рухався осторонь її світу, у недосяжних для неї амебних, не розділених на світло й пітьму, площинах, — і однак її потягло саме до Гната, цього симпатичного, попри ідіотські ідеї ґвалтовного світовдосконалення, по-тваринному притягальному, але таки шматка м’яса, а не до розумного, милого й закоханого в неї Мирона, з яким вона мала багато спільного, якого вона чудово з півслова розуміла й цінувала, не так навіть за здібності, за котрі вона, Марина, могла багато чого дарувати людині, як за вроджену шляхетність, і якого, як це їй, Марині, вияснилося щойно в присутності Гната, хоча досі вона, Марина, гадала, ніби чує до нього не абияку симпатію, — ніколи не любила, дарма що вона, Марина, усвідомила це лише тієї миті, як Гнат висмикнув з-під неї землю, змусивши її, Марину, старанно приховувати свої почуття і від Гната, і від Мирона, і від Василя, котрий, як це часом їй, Марині, здавалося, докладно орієнтувався, що в ній діється, а це так бентежило її, аж вона, бажаючи його збити на манівці, щоб не над собою судді й зайвого свідка її любовних немощів і глупоти, трохи фліртувала з Василем, розпалюючи цим у Мирона ревнощі й відвертаючи таким робом його увагу від Гната, до якого її, Марину, дедалі владніше тягло, дарма що кожна її розмова з Гнатом неминуче закінчувалася сваркою, в котру вона, Марина, мимоволі давала себе щоразу вманеврувати, перегодя потерпаючи за свою гостроту й агресивність, яких у неї раніше взагалі не було і від яких тепер Мирон, розумний і чуйний Мирон, котрий усе бачив і все розумів, а тут виявився найбільшим сліпцем і невігласом, боронив Гната, копаючи цим самим собі могилу, бож йому й на думку не спадало, що в дійсності спричинює Маринині суперечки з Гнатом.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
), — мама, пташок спiвочий, ягничка офiрна, дисертацiю з поетики дописувала в комунальнiй “хрущовцi”, поки їй на кухнi сусiдка — кухарка з робочої столовки, та, що мала “упра‑влять государством” (мати‑одиначка — п’ятеро дiтей од п’ятьох мужчин), пiдкидала в каструлю з борщем ганчiрки й вирванi зуби (либонь, молочнi — котрогось iз потомства? ), — але дисертацiю дописала‑таки, акурат на сiмдесят третiй рiк iз нею пiдоспiла, коли її, яко жону неблагонадьожного, з дисертацiєю на оберемку з аспiрантури й засвистали козаченьки, так що день твого захисту (на дiдька вiн тобi був здався!)
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Приклад 3:
~ завжди у снах бачу Тебе вільною такою Ти і є наяву Навіть т а м Реалії 337~~ що то за реалії світе ренегати при регаліях покійники реабілітовані і мрійники ізольовані І.Калинець.Пробуджена муза ÄÎÄÀÒÊÈ ÄÎ Á²ÎÃÐÀÔ²¯ 1972 (33 ÏÎÅDz¯ ÄÎ ÑÂÎÃÎ 33-˲ÒÒß) ×ÅÐÂÅÍÜ 1972 ~1 забігаючи наперед зауважу важке повернення до стереотипу сльози засушеної між сторінками рими амбітність випорскує як свіжолуска риба з рук забігаючи вперед поривання натягає шлеї а здобутки можна важити на аптечних терезах втратам немає ваги бо все що є в мені коло мене ліпше не створю марна надія або попереднє віддати вогню 2 допиваємо узвар сушениць останній спомин торішнього снігу врожай засипано в засіки для коктейлів з молодого молока підцукровано пасовище беріз сік сам раз для бутлів червоніють бузьчині ноги ревеню від квітневої паморозі коли ж аґрус продукуватиме зелені кульки оскоми 341~3 хліба ми мали вдосталь але голод спізнали спрага томила хоч криниці ріки не повисихали конституції гарантували недоторканість а ми розлуку зазнали до цієї землі припасти не тільки у молитві до хліба щоденного не тільки намацати стебло джерельця вустами а й очі глибоко вкласти важкі як свинець у серці 4 з доброго побудження лише більше ніякої корисливості вирахувано момент збігається із розміщенням зір політичною ситуацією давнім пророцтвом минулорічним попередженням заступника прокурора так мій тридцять третій рік завершується розп’яттям почавши з перетворення води на вино доходжу коли за0 лишилося кілька жорстоких слів саме стільки аби прицвяхувати суничного літа І.Калинець.Пробуджена муза ~342 5 а ти кажеш надійся стежечкою а вона хитріша від звилини мозкової поверхні стережуть її петляння кудлаті голови снів чатують якісь химери з фрейдівського пралісу корінь розпачу під ноги перебігає впоперек ходи мовчу вже про різні об’єктивні причини 6 ці тендітні деревця фантазій варто би нащепити брунькою реальності запліднити квітку езопівським пилком ми б діждалися плоду гідного нашого кліматичного підсоння де не все гаразд з право0 захисними смугами обіцянками опадали манни з циклоном що найчастіше народжується у надрах рідного ландшафту аніж на неозначеній території Додатки до біографії 343~7 у що переселилися душі безіменної каплички і Михайлівського золотоверхого собору скло і бетон бездушні чи виросло деревце зацвів петриківський орнамент клювала калину метафора Голобородька не водяний знак інкунабули Йвана Дзюби прив’язує до хронології епохи а знак сльози філігрань крові світиться на кожнім аркуші накладу самвидаву по цьому впізнаватимуть нас нащадки переселення душ триває 8 опадають руки як листя з дерева задалека радість на нетвердих крилах перелітних пташок на однім крильці де воно і чи долетить ми задалеко від радості так само розминемося у часі щоб вихопити з рук гостре знаряддя самогубця переадресоване серцеві запізнення завжди глядить І.Калинець.Пробуджена муза ~344 услід повними сльозами навіть коли зникає колесо дитячий обруч безцільно а не тільки людина 9 друже сама довершеність твій недавній вірш заздрю вивітрили з мене студії поетики стою як рихлий стовп вапняку ледве витримую тихе дихання музи за плечима рівно п’яти хвилин і не більше тішу себе між іншим що сприйняття легко ковзає по відшліфованім каменю натомість у вижолобах шаруватої поверхні залишаються пахощі крапелька мозку роса 10 аромат кави вибіг за поріг конюшина молодий дощик сіяла собі в ноги рак знак зодіаку опікувався кожним моїм кроком можливо ще хтось з органів безпеки свобода не тільки речення зі знаком оклику Додатки до біографії 345~але не в мене що давно відмовився від пунктуації за ґратами вільні від лицемірства ви знаєте більше про свободу про її справжню інтонацію у будь0якому контексті 11 згадка про світло конає в останньому оці в черзі найсамотніша з0поміж самот що тепер маємо чинити запізно усвідомлювати черв володар тіла нашого він же панує над вутлим духом май милосердя до нас темряво0янголе0хоронителю всього що точить пожирає різних створіннячок Божих теж не лишай напризволяще неприступних для розкладу просочених їддю безсмертя 12 вибігаю з темряви ще босим обдарований кроком гідністю що підносить з кінцівок задивляюся з0під долоні крізь пальці залишаю на стіні на що здатний І.Калинець.Пробуджена муза ~346 малюнок формулу ієрогліф змучені вуха не чують старого скрипу завіс відрухово зачиняю на дотик не відчувши привчений до порядку двері триптиху за ними немає більше ні ліктя людини ні Божого 13 посадивши квітку на скелі полишаю на погибель устами кохання розбудивши відвертаюся до зблеклих зір титулуючись поетом лепечу громаді дещо з вимерлої лексики цією хитрістю привертаю старе як світ збайдужіння це воно колись облапало цинічну землю і сферу твердою рукою тепер тюкає у лице дитячого провокатора 14 чи ми запізнилися трохи чи завчасу появилися аби два береги рани поєднати сурдинкою поезії жорстокість світу рев злагіднити завжди один із тисячі Додатки до біографії 347~оживає від наглої слави вилазить з куцої домовинки крізь стрій протискується траурної процесії достойників бо он там здалося йому за найомріяніший німб петля невикорчуваної шибениці 15 зректи смертним тиражем N тис. підперте підборіддя а ля формат кишенькової поезії всього якихось ще там друк.
— Андрухович Софія, “Фелікс Австрія”