припущення

Приклад 1:
Безперервно — і вдень і вночі — плакав маленький хлопчик на ім’я Ізя (батько, який ніколи не втрачав чуття гумору, висловив припущення, що його повне ім’я, мабуть, Ізверг…). Наприкінці мандрів з їжі залишилося тільки трохи сухарів, які ми розмочували водою.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
— припущення, яке згодом хоч і не підтвердилося (і то не виключене, тому що Цизьо, попри інженерову готовість, чомусь ніколи доладу не міг з Федуляком на цю тему розговоритися навіть тоді, як вони згодом уже ближче запізнали один одного, і припущення так і лишилося припущенням), однак ще за першої зустрічі так розпорошило Цизьову увагу, що копи Федуляк, скінчивши гутірку про елеватори майбутнього, без жодного переходу (так бодай Цизьові здалося), ніби продовжуючи попереднє, попросив Цизя докладно викласти, за яких обставин він, Цизьо, відбіг грошей і паперів, Цизьо раптом зі здивуванням встановив, що з усіх своїх карнавальних походеньок він нічого не годен зв’язати докупи, бо, властиво, єдине, що він чітко пам’ятав, зводилося до спогаду, як Павло Кашуба познайомив його, Цизя, з двома грубезними, розцяцькованими струсевими білими перами й кольоровими брязкальцями муринками, з якими вони, тобто Цизьо й Павло, нібито й вирушили на карнавал, — карнавал, якого Цизьо ніколи не любив, хоча й охоче розважався, не цураючися веселощів, — не любив тому, що після карнавального гульбища Цизьо незмінно хворував, впадаючи в депресію, з котрої він дедалі важче видибував попри те, що на ці чорні ями в свідомості нібито й не існувало якихось поважних причин, — і якби не Павло Кашуба, з яким він, Цизьо, давно не бачився, то він, Цизьо, ніколи не дався б на підмову вже хоча б тому, шо копи він з Павлом у супроводі шедро розцяцькованих церер вийшов на увогньовану вулицю, де вже шаліло все Ріо, перше, шо вгледів Цизьо на підвищеному дерев’яному майданчику серед квітів і напівголих найрізноманітніших відтінків красунь, — був Віктор Платонович Кентавр, котрого Цизьо зі зрозумілих причин найменше волів би перед очима, а це, звісно, одразу ж і зіпсувало йому настрій, спонукавши його, попри всі численні стійкі настанови, відрухово шарпонутися в інший бік й очманіло податися туди, куди його тягпи муринки і де, не виключене, хоча з цілковитою певністю Цизьо не міг би цього твердити, він і відбіг грошей, і паперів, одержимий єдиним бажанням, яке червоними сигнальними квачами притлумлювало решту помислів, позбавивши Цизя належної пильности й здатности тверезо думати, — бажанням триматися якомога далі від людини-коня, що, не виключене (як про подібні випадки ще вряди-годи розповідали старі матроси), не знати, за які кривди чи просто з навісного розуму переслідував Цизя, щоб, як тоді в бурю серед океану, тепер на суходолі спричинити своїми непогамованими вибриками страшний землетрус, цим самим викликавши в Цизя новий напад малярії, — роздуми, про які, самозрозуміла річ, Павло Кашуба й не здогадувався, а тому його так і вразила невмотивована. як йому здалося, поведінка Цизя, бо коли він, Павло, прочумавшися на пляжі після карнавальних пригод, запропонував Цизьові єдино розумне рішення, а саме: покищо забути про втрачені гроші й папери (що сталося, те сталося, і про те не варто сушити собі голови) і, перш ніж вирушати до інженера Федуляка, викупатися в Ґванабарській затоці, що, мовляв, і заспокоїть Цизя, і буде сякою- такою гігієною, не зайвою після трьох днів непробудних веселощів, то він, Кашуба, побачив, що Цизьо, як навіжений, зірвався на рівні ноги й щодуху мчить геть від води, не чуючи, що йому гукає Павло, який, звісно, не міг знати, що коли Цизьо, приставши на Павлову пораду, знову сів на пісок і заходився вивільнюватися від черевиків і одягу, його, Цизів, погляд, випадково скознувши по воді, раптом засік Віктора Платоновича, котрий, збиваючи порожевілу воду в стрімкі, щоразу вогнистіші вахлярі, з подиву гідною швидкістю вигарцьовував затокою, — видиво, від якого, звісно, Цизя й обсипало жаром, змусивши схопити поскидані на купу манатки й чимдуж дременути до міста, а вже тоді навздогін за ним кинувся й Павло Кашуба, вигукуючи, що з ним, Цизьом, приключилося і чому він біжить від води, як чорт від ладану, висвистуючи ратицями, хоча саме причини, чому він так біжить, нехай і якою безглуздою видалася б Павлові ця втеча, Цизьо ніяк не здолав би витлумачити своєму товаришеві просто тому, що деяких речей не випадало прозраджувати (не зі страху, мовляв, Павло висміє Цизьові надмірні забобони, — від клинів так легко не вмирають, та й Павло ледве чи виявився б у такій справі надміру нетямущий, — а радше, про всяк випадок, заради запобіжної обачности, бо ануж розповіджене, — лиха година його бери!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
), однак у Семенові нехай лише в пуголовкому зародку, проте відчутно присутній шамановій силі, може, навіть з ухилом у божевілля, як в Івана Долинника, байдуже, що Семен, на відміну від Івана, не виявляв жодних ознак психічного розладу (але чомусь саме у сполученні з божевіллям, він, Богдан, і відчув цю шаманову силу, ще роками пізніше вагаючися окреслити, на чому ґрунтувалося його тодішнє відчуття, бож ніякої конкретної зачіпки на те він не бачив, одночасно в глибинах свого єства знаючи, що його відчуття повністю відповідають правді, навіть якби цю правду й спростувала дійсність), і от саме цій шамановій силі в Семенові він, Богдан, і позаздрив, хоча, властиво, він мав би далеко більше підстав позаздрити не Семенові, а його наймолодшому братові, ні зовнішньо, ні вдачею ані трохи не схожому на Семена, Борисові, який тепер серед папуасів визбирував мовознавчий матеріал для дисертації, щоб підмурувати тезу про доцільність мовної археології на підставі заміни одних кущів слів іншими, про що Семен Чирва розповідав з таким піднесенням, ніби то була його власна дисертація, на відміну від Бориса, котрий і значно пізніше в Богдановій присутності неохоче торкався тієї теми, відказуючи, ніби Семен далеко ліпше її викладає, ніж він, Борис, який усе ускладнює, замість, як Семен, спрощувати, і тому, мовляв, ліпше балакати про щось інше, — засада, котрої Борис послідовно й дотримувався за винятком того єдиного разу кілька років перегодя, коли він, Богдан, за місяць до Чукикалового весілля, якому не судилося відбутися і на якому він, Богдан, погодився виступати дружкою, зовсім випадково здибав Бориса на Пенсільванському вокзалі в Нью-Йорку, де вони чи не вперше розбалакалися, чекаючи на потяг до Родайленду, бо, властиво, доти, може, завдяки майже восьмирічній різниці між ними, він, Богдан, якось не помічав Бориса, хоча той, звісно, не раз скакав перед ним ще підлітком, тобто він, Богдан, самозрозуміла річ, бачив його подостатком і навіть перекидався з ним одним, другим словом, здається, навіть більше, ніж із середущим його братом Віктором, тільки попри все це його, Богданів, мозок чомусь полінувався запам’ятати на той час досить таки невиразного хлопчиська, який то часто хворів, то перегодя довгенько вчився (так принаймні йому, Богданові, здавалося, бо коли він питав, де Борис, Семен гордо відповідав, що брат студіює в Парижі) на Семенові гроші, котрі не обернули серця найстаршого Чирви на іржаву копійку, адже Семен, добігши статків, справді не шкодував витрат на будь-які розумні чи нерозумні братові забаганки, що постійно й заводили Бориса то до Індії, то до Малайського архіпелагу, то до Нової Гвінеї, наслідком чого він, Богдан, байдуже, що частенько навідувався до Чирвів, які тоді ще жили в Нью-Йорку за квартал від нього, не тільки не роздивився, а й майже не запам’ятав Бориса, — але тоді на Пенсільванському вокзалі, як він, Богдан, біля каси зненацька здибав Бориса незадовго до його останньої подорожі до Нової Гвінеї, звідки він так і не повернувся, хоча Семен урухомив усі важелі, які тільки міг, аби довідатися, що скоїлося з улюбленим братом, бож вістці, згідно з якою хтось з американських антропологів нібито бачив Борисову висохлу голову на мотузку в даякського мисливця за черепами, Семен просто не годен був повірити, сподіваючися, що однієї днини Борис таки повернеться з подорожі, котра трохи довше, ніж звичайно, потривала, про що він не раз потім звірявся Богданові, благаючи його ще раз, ніби то був ключ до віднайдення брата, докладно розповісти про їхню останню зустріч на Пенсільванському вокзалі в Нью-Йорку, — але тоді на Пенсільванському вокзалі з розмови, що зовсім випадково вив’язалася між ним, Богданом, і Борисом, він, Богдан, виніс враження, ніби Борис мандрує світ-заочі зовсім не задля збирання матеріялу для дисертації на підставі звичаїв і мови представників кам’яної доби (то міг бути лише зовнішній привід і, як згодом припускав Богдан, ані натяком не прозраджуючи Семенові свого припущення, певна данина старшому братові, оскільки він, Богдан, тоді на Пенсільванському вокзалі в Нью-Йорку дещо збагнув, нарешті здогадавшися: Борис мандрує зовсім не заради визбирування матеріялів для праці), а заради чогось зовсім іншого, що його тоді він, Богдан, раптом так гостро, ніби поторкав пальцями, відчув у Борисові, ще й сам повністю не усвідомлюючи, що, властиво, тоді в Борисові визирнула на поверхню сила, обпаливши його, Богдана, хоча, самозрозуміла річ, ні він, ні Борис не проронили про те ні слова, дарма що йому, Богданові, просто розривало груди, — визирнула сила, якій він, Богдан, пустившися берега, позаздрив, може, тільки тому, що така сама сила (зараз це йому самому здавалося дивним і малоймовірним, попри те, що він її тоді зовсім виразно відчував у собі) колись нуртувала і в ньому, і те колись було, як він, Богдан, у чотирнадцять років, згайнувавши школу, разом з навіженим Сашком подався на Амазонку, лише тоді він, Богдан, перелякавшися тієї сили, відцурався її, і вона з нього без сліду вивіялася, а він, Богдан, не згадував її і не тужив за нею, аж поки не почув тоді в Чукикалів Семенових оповідок, котрі струсонули ним (його просто нестало), виштовхнувши на поверхню з його нутра те, про що він і гадки не мав, чи воно в ньому взагалі існує, і то з тієї простої причини, що досі він, Богдан, якось ні разу не замислювався над тим, що ж властиво, сталося на Амазонці і чому він (а це зайшло ще перед тим, як він після сварки з Сашком набрів на Михайла Кунця, який урятував його від хвороби, бо все, що відбулося перегодя, лише випливало з його, Богданового, як казав Сашко, бездумного рішення), — і чому він, так перелякавшися самого себе, похапцем відтяв (звісно, не виключене, що цьому деякою мірою сприяла й туберкульоза, якою він, не знати як, адже Сашкові нічого не сталося, заразився від того цікавого й трохи потрібного Сашкові, натомість страшного й осоружного йому, Богданові, кобокла, що деякий час супроводжував їх до своєї смерти в джунґлях, аж Богданові ще довго здавалося, ніби він і мертвий уперто йде за ними назирцем), — відтяв ту частку свого єства, яка тепер владно нагадувала про себе, дарма що він, Богдан, з власної волі пішов іншою дорогою, де нату частку бракувало місця, хоч, може, саме в ній і містилося його, Богданове, згайноване призначення, ані трохи не унедійснене тим фактом, що він, Богдан, свого часу сам вибрав дотеперішнє життя, яке йому (принаймні досі він був певен цього) відповідало значно більше, ніж бразільський праліс чи ще щось інше, за чим він донині наче й не тужив, гадаючи, що воно назавжди поросло травою, і напевне той відтинок його, Богданового, існування ледве чи колись і заворушився б, нагадуючи про себе, якби його одним махом не вичаклувала з небуття палюща заздрість, що нагло об’явилася (далеко несподіваніше, ніж коли вулкан вивергся б на рівному місці, — що значно пізніше, як він, Богдан, уже трохи оговтався, і схилило його до припущення, чи то, бува, не саме Провидіння розмахнулося правицею і, зібгавши його, дотеперішнього, одягненого ковпаком на іншого, незнаного йому самому Богдана, мов задавнену цидулку, пожбурило геть? ), затисши його в лещата?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”