прокіп

Приклад 1:
Щоправда, робітнича сотня порається не так хутко, як завжди, вона ніби ще трохи сонна, і Сашко Лантух, що сидить за водія, майже випадає, так далеко він вихиляється з кабіни, подаючи знак вільною рукою, від чого створюється враження, ніби він відгрібає воду від васага, а чинить це він, імовірно, тому, що з однієї з діжок, куди мали б випорожнювати лятринні «кіблі», хлопці виймають завбільшки в людину лялечку, яку вони дуже обережно й при тому неймовірно швидко, аж їхні рухи зливаються в прозорі диски, заходжуються звільняти від, як це йому, Гримайлові, здається, нескінченних сувоїв, що проти сонця, яке ніяк не вилупиться з обрієвого огуддя, мигтить дедалі морквянішими спалахами, від котрих рожевіють авто, лятринні діжки й хлопці, і тоді з кокона, за яким нарешті вистромлюється притовчене приходом на світ вранішнє світло, що перетворює рештки кокона-мумії на купки попелу, виступає, відкидаючи утапочкованою ногою з високим балетним підйомом останню мішковину, трохи зніяковіло усміхнена, одягнена у вінчальну сукню, оздоблену згори до низу цитриновими вусиками, Віра Каракатенко, котру робітнича сотня потайки прошлюзувала до табору, аби Івась Зубар узяв з нею церковний шлюб у таборовій каплиці, де вже чекають посірілий від хвилювання й безсонної ночі Івась, кілька свідків і добровільних хористів, ну й, очевидна річ, Йов Скакальський, що в супроводі Еммануїла Кордуби, випереджаючи на кілька десятиліть церковних зверхників обох віровизнань соборницьким єднанням, як під час урочистого посвячення прапора, подарованого дивізійникам українцями польського 2-го корпусу, — вінчає молодят, яких наступного дня хлопці з робітничої сотні тим самим способом на один день вивозять на волю до Річчоне, де працює Віра в шпиталі, а тоді вже самого Івася притарабанюють у діжці до табору, звідки йому щастить вирватися завдяки власній кебеті, деяким активним знайомствам серед українців з 2-го польського корпусу й, насамперед, завдяки отцям (бож Івась, попри вінчання в православному обряді, — з його боку джентлменський жест, який мав становити базу подружнього життя, хоча Віра, цілком байдужа до релігійних відмін внаслідок радянського виховання, охоче повінчалася б і в греко-католицькій каплиці, якби Івась цього зажадав, — залишився греко-католиком, тримаючися думки, що не гоже бігати, — вистачає й того, що батьки набігалися на свою голову, — з однієї віри в другу заради тонкощів, на яких, властиво, й так мало хто розуміється, і це тим більше, що отці в Римі непослабно піклувалися своєю паствою в Ріміні, звідки Івась поклав собі, якнайшвидше, байдуже, якими шляхами, накивати п’ятами), й разом із вагітною Вірою влаштуватися на деякий час у Римі, а тоді перегодя, — оскільки Івась не сидів, склавши рук, — уже з двома дітьми виїхали до Арґентіни, аби звідти за якийсь час, продавши власну хату, пасіку й свою пайку співвласника невеличкого туристичного бюра, перебратися до Сполучених Штатів, потрапити до яких тоді в Ріміні Івась, принагідно вожений контрабандою до Віри в Річчоне, й мріяти не наважувався, бувши засадничо людиною чину, а не споглядачем вранішніх оболоків, дарма що Прокіп Перетрибік ще тоді, коли дивізійників нікуди не пускали, жартуючи, запевняв Івася, що їм обом написано на роду потрапити до Америки, де вони купатимуться в достатках, як сир у маслі, так би мовити, джентлменське відшкодування долі, навіть якби задля цього мусів би цілий континент піти під воду й Мангеттен з усіма хмаросягами гепнутися в Гудзон, на березі якого він, Прокіп ще заки все це станеться, ловитиме з Івасем крабів, що й справді за якихось двадцять років пізніше не забарилося втілитися в життя, цим ніби засвідчуюючи, що й Провидіння час від часу полюбляє зашахувати чоловіка здійсненням найнеприпущеннішого, хоча заки ця поновна зустріч з Івасем у Новому Світі відбулася, йому, Прокопові, — не так з нахилу до авантурництва, хоча й цього не бракувало, як через ідіотську історію з Йосипом Сухолапом, його небажаним янголом-охоронцем, котрого він, Прокіп узяв був за ворога, завдяки чи то молодечій нетерпимости до надто відмінної, ніж сам, вдачі, яка його, Прокопа, просто таки розпікала, мавши їдучу авру, чи з природної відрази до особи, що уроїла себе раптом нянькою, покликаною стояти над його, Прокоповою, душею, коли він уже вийшов з того віку, щоб терпіти над собою дошкульних опікунів, які, замість пильнувати власної нивки, пхалися наводити порядки на чужій, узурпуючи собі право повчати інших, — довелося, — щоб, бува, під гарячу руку не переставити до дідькової неньки, втелющивши стільцем чи пляшкою надто ретельного янгола-охоронця, котрий причепився до нього, Прокопа, як смола до кожуха, хоча згодом йому, Прокопові, з його, як казав Стецько Перепелиця, злочинно незлопам’ятною вдачею, властивою, на горе, не лише йому, Прокопові, а й усьому українському народові, за що той і досі гірко покутує, зведений завдяки своїй проклятущій незлопам’ятності до травоїдної худоби, якій гієни викусують живе м’ясо, змушуючи на весь світ ще й славити це викушування живої плоті як найвище ощасливлення, — йому, Прокопові, не раз спадало на думку, що, може, саме тому, що тоді він не впізнав свого янгола-охоронця, якого Господь, не виключене, навмисне насилає на людину в мало привабливій подобі, й став з ним на прю, його, Прокопа, й пожбурило на путівець, котрим він інакше ніколи не пішов би, і тому, — замість залишитися в Англії, як багато хто з дивізійників, — йому й довелося забігати (щоправда, він, Прокіп, однак довго не всидів би на одному місці, а тут ще й нагодився Антін Перепадя, який надихнув його трохи докладніше поцікавитися Південною Америкою) аж до Бразілії, Колюмбії, Коста-Ріки, Мексіки, й знову до Колюмбії та Коста-Ріки, де він, Прокіп, два роки працюючи у нафтовидобувному ділі, вирощував папаї, провадив на власну руку археологічні розкопи, досліджував маловідомі рослинні отрути й ходив у науку до індіянського ворожбита, готуючися до чогось, що ще мало прийти, байдуже що він, Прокіп, навіть не уявляв, що це має бути, просто усе його єство знало, що те «воно» — призначення, щастя, умиротворення, зрозуміння суті чи беззмістовности життя, підступна з-за рогу смерть чи найвище осяяння, — ще прийде, а тоді, здибавши однієї днини на базарі в Сан-Хозе вже як американського опасистого туриста, обвішаного фотокамерами, колись худющого, хворого на туберкульозу, Костя Джиґуна, через нього встановив зв’язки з Пилипом Жовтобрюхом і, нарешті, й справді, хоч і без надмірного захоплення, опинився в Північній Америці, де йому й довелося гостювати в Івана Зубаря, який тим часом, на відміну від нього, Прокопа, що, як це ще в Ріміні любив повторювати Івась, нібито мав сім п’ятниць на тиждень, і тому був перекотиполем, а не солідною людиною, — встиг доробитися не лише до солідного конто в банку, а й до не менш подиву гідних посілостей на Лонґ-Айленді, Гантері й на Фльоріді, вирішивши, замість гарувати, як дурні селепки, вдатися до значно перспективнішої торгівлі, як його, Івасів, кум Дмитро Борецький, котрий, змикитивши, що на гречкосійних ідеалах далеко не заїдеш, причастився до продажу й купівлі тоді ще зовсім диких, загадючених і не просушених канапами, земельних наділів на Фльоріді, чи, як висловлювався Борецький, на сліпій кишці північноамериканського суходолу, куди вряди-годи мисливці з Сарасоти їздили полювати на алігаторів, поки ділки, відчувши повіви нового часу, не роздивилися й не розреклямували, що на півдні Сполучених Штатів взагалі, а біля Теплих Мінеральних Джерел, Фонтану вічної молодости, за яким ще шукав старий Понсе де Ліон, зокрема, для грошовитих пенсіонерів — ідеальний терен для поселення з Гарантованою терапією, а тим самим і видовженням на якихось сімнадцять років і так набагато видовженого вітамінами й достатками життя, — а що бажання й собі хапнути дещицю вічної молодости й довголіття виявилося не чуже й американським та канадським заможнішим українцям, то навколо цілющих сірчаних джерел, які били з колишнього вулкану, перетвореного часом на печеру для людей і допотопних вимерлих звірів, кістки яких виявили дослідники-аквалангісти, — а згодом на озеро, з цілий рік однаковотеплою, цілющою водою, називане наїжджими земляками «калабанею», чимало українців покупило або й самотужки понабудовувало одноповерхових, устатковуваних Гаражами, кондиціонованим повітрям, холодниками, телевізорами й різними технічними витрибеньками, хат, аби серед заможної публіки з усього світу, гнаної кепським здоров’ям, старістю, ілюзіями й цікавістю до найвіддаленіших лікувальних дір на плянеті, й собі звідати дії цілющої «калабані», де він, Прокіп, уперше побачив Дзвениславу, чи, як її звали батьки, Звеню, Зубар. Тобто, він її бачив разом з Вірою ще в Нью-Йорку, ну й, очевидна річ, кілька разів в Івасевій триповерховій віллі в Лонґ- Айленді, коли щасливий Івась уперше презентував перед ним у повному складі свою численну родину: дуже виструнчену (такою стрункою вона не була й дівчиною в Ріміні, як жили надголодь), не так навіть постарілу, як радше замуміфіковану (особливо обличчя й руки, вкриті передчасним старечим ластовинням) елегантну Віру, всіх трьох, на голову вищих від батьків, які ніяк не виглядали карликами, красенів-хлопців: Богдана, Олега й Мстислава, і двох найменших, ще смаркатих представниць жіноцтва — Устю й Дзвениславу.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Однак тоді в гомінкому гурті, як, зрештою, й перегодя в супроводі Віри й Івася в Нью-Йорку, він, Прокіп, не звернув жодної уваги на Дзвениславу: отак собі трохи розпещений батьківською любов’ю (найменша) цибатий підліток, у цьому віці не надто скоординований у рухах, а ще менше у висловах (нема ради, школа, сам дух Америки, і це попри Івасеву й Вірину старосвітську муштру), та й годі. Але коли його, Прокопа, Івась і Віра запросили на вересень до себе в гості на Фльоріду, і він, плаваючи посередині бездонно-чорного кратера трохи поодалік від товчії й час від часу перекидаючися з Вірою спогадами про минуле, побачив, як на прибережній мілині, заповненій хворими й каліками з усього світу, які пересувалися по колу, тримаючися за вірьовку, напнуту навколо озера задля перестороги для неплавальників перед глибиною, — у купальнику з двох латок кольору розчавлених полуниць виходить на берег струнка, хоча досі він, Прокіп, якось не зауважив її в воді, наче зіткана з ранкових променів Дзвенислава, попри свої п’ятнадцять років за одну ніч раптом майже цілком оформлена в найчарівнішу жінку, він, Прокіп, відчув нагло, що йому розрубали груди, вирвали серце й легені натовкли отруєним приском на знак, що віднині його, Прокопове, життя скінчилося, оскільки без Дзвенислави він не годен рухатися, мислити, існувати, хоча цього він не сміє прозрадити жодній людині, а вже Вірі чи Івасеві й поготів, бож Дзвенислава — неповнолітня, а він, Прокіп, майже втричі старший від неї бувалий у бувальцях чоловік, якому тепер якось треба, байдуже як, втримати голову на плечах не заради себе, а заради Дзвенислави, просто тому, що і Віра, й Івась сприймуть це як злочин, коли він, Прокіп, що не має ні визначеного фаху, ні кола, ні двора, він, Прокіп, що досі жив, як птах Божий, не журячися завтрішнім днем й ніде не зігрівши собі місця, раптом, як Пилип з конопель, попросить в Івася руки Дзвенислави, котра для Івася й Віри ще дитина, байдуже, що Івасева прабаба, як він сам розповідав, у такому віці вже народжувала дітей, тільки ж то було тоді, а не тепер, та й хіба він, Прокіп, міг сподіватися, що це юне створіння, наче й справді створене з морської піни, його, який не визначався ні вродою, ні молодістю, ні бодай статками, отак собі ні сіло, ні впало покохає, аби він, Прокіп, навіки зав’язав світ цій по- дитячому пустотливій, — набряклій соками юнці, перед котрою щойно починається життя, цій школярці і вже найзвабливішій на світі, шкірою свідомій своїх нездоланних чар, жінці, що, вийшовши з води й опинившися на стриженому ґазоні біля круглого величезного куща, вкритого червоними ніжнопелюстковими квітами, кожна квітка завбільшки в гарбузовий цвіт, наче приквацьований на звичайний кущ сновидним пензлем Анрі Руссо, стояла, кокетуючи з кучерявим, закоханим у неї по вуха (це видно було й здалеку) красенем-однолітком Омельком Кіндратюком, Івасевим сусідом, очевидна річ, й не здогадуючися, що на неї з-під ідіотичної форми солом’яного бриля, які продавала на вході до «калабані» огрядна літня Цірцея, перетворюючи плавальників на інфантильних недоносків, стежать палющі Прокопові очі, що на віддалі не лише обціловують, а й наче заковтують у себе на подобу удава, її, Дзвениспавині, ноги, стегна, плечі й довге, розпущене кінським хвостом мокре волосся з червоною квіткою, котру Дзвенислава то закладає за вухо, то, схопивши двома пальцями за корінець, вимахує нею, торкаючися пелюстками то ноги, то стегон, то грудей, то уст й щоразу з кожним таким поторком заганяючи в нього, Прокопа, дедалі довші й пекучіші леза, а тоді раптом, залишивши біля куща отетерілого Омелька, кількома балетними стрибками досягає на березі дощатого лежака, на вибіленій спинці якого висить її халатик і великий волохатий рушник, похапцем одягає хламидину й, кинувши чи то Вірі, чи то йому, Прокопові, повітряний поцілунок, гукає, що йде додому, мовляв, їй уже досить сірчаних купелів, котрі кладуть її в сон, й справді біжить геть, перш ніж Віра встигає їй щось відповісти й несхвально ляпнути рукою по воді, проте хоча Дзвенислави вже нема, її якось особливо дзвінкий (зрештою, може, то йому, Прокопові, лише так здається) з підступними, просто таки з задушливими переливами, голос, скориставшися миттєвою розслабленістю його, Прокопового, тіла, проникає йому в кров, ширячи жмути діямантових, смертельно солодких колючок, від яких його починає тіпати пропасниця, і то з такою силою, аж це зауважує раптом чимось заклопотана Віра, котра, на щастя, всупереч несхибній інтуїції, властивій кожній жінці особливо що стосується сердечних справ, здається, таки не здогадується про справжні причини його, Прокопової, досить прикрої пропасниці, яка змушує його, Прокопа, кілька разів зануритися, одбігши солом’яного бриля й налякавши Віру, котра хапає його, Прокопа, за руку, гадаючи, що в нього корчі й він тоне, й силоміць тягне до берега, наглячи поміряти гарячку й викликати лікаря, від чого він, Прокіп, ясна річ, відмахується, запевняючи, що це в нього черговий напад малярії, на яку хворіє кожен, хто побував у тропіках і що такий напад скоро мине, хоча зараз, може, й справді, краще, не гаючися, піти додому, як це радить Віра, й трохи полежати в затишній кімнаті, мовляв, у нього, Прокопа, є потрібні ліки, які одразу ж подіють, нехай тільки він, Прокіп, дійде до хати, де він, ледве опинившися насамоті, заходжується похапцем пакувати валізку, свідомий того, що в нього горить земля під ногами, бо цієї миті почався для нього відлік часу: ще зайва секунда, й на нього, Прокопа, впаде стеля, розчавивши груди, мозок, честь, сумління, і він полетить у прірву, рвонувши з собою й Дзвениславу, чого він не сміє чинити, а через це йому так і калатає серце, яке напевне чути крізь стіну, що біля неї він, уже з валізкою в руці, стоїть, прислухаючися, щоб із гостинної хати непомітно вислизнути, як злодій (нічого, він це пояснить Івасеві й Вірі пізніше, вигадавши якусь нісенітницю), а зараз лише обережно натиснути на дверну ручку, в передпокої наче зовсім тихо, тоді ще кілька кроків, і він, Прокіп, на вулиці, — однак щойно він торкається ручки, як двері самі причиняються, до кімнати навшпиньках прослизає босонога Дзвенислава, котра блискавично, заки він, Прокіп, встигає від несподіванки поворухнутися, не дивлячися на нього й не промовивши жодного слова, замикає двері на ключ, обвиває йому руками шию й цілує йому очі, уста, груди, поцілунками ніби перезаряджуючи всього Прокопа, котрий, так само мовчки, відштовхнувши ногою випалу з руки валізку, що назавжди десь розматеріялізовується, як уві сні пестить, запахущу, пругку Дзвениславу, голу під халатиком, з якого Прокіп її обережно, як із вогню, вивільняє, відводячи на боки руки, що розстібають на ньому ґудзики й зісмикуючи на підлогу останні одежини, кладе не на скрипуче ліжко, а на пухкий китайський килимок поруч, податливо-променисте, ще не займане тіло, яке чекає його, але, замість увійти в цей (о, диво Господнє), для нього, Прокопа, наче виповнений миром живий, трепетний сосуд, він, Прокіп, усвідомлюючи раптом, що він чинить, робить над собою шалене зусилля, від якого хрустять кості, відриває, вже ладне навіки з’єднатися, своє тіло від нагло змертвілого Дзвениславиного, рвучко підводиться, стримуючи стогін, як після важкого поранення, накидає халатик на Дзвениславу, з очей якої самі сиплються сльози, хутко проводить долонею по її мокрому обличчю, грудях, животі й ногах, наче забираючи все це з собою, сяк-так запихає себе в плавки, штани, сорочку й піджак, зриває з вікна раму разом із сіткою для комарів, оскільки інакше вікно не відчиняється, й вистрибує в кущі, звідки, пересвідчившися, що поблизу нікого нема, звертає на вулицю, робить закрут, а тоді ще один, пильнуючи, аби не напоротися на когось із знайомих, перетинає навпростець чиюсь порожню садибу й пустир і вибирається на автостраду в напрямку Венісу, обабіч якої він і простує, вряди-годи підносячи палець, на котрий невдовзі зупиняється авто, що підвозить його до Сарасоти, а звідти, — вже інше, — до петовища в Тампі, де він (на щастя, папери й гроші виявилися в піджаку, хоча коли він вистрибував із вікна, він про це не думав, однак якийсь унутрішній чатувапьник у ньому, попри спеку, змусив його мимоволі натягнути піджак) купує квиток на перший-ліпший літак до Нью-Йорку, щоб між ним і Дзвениспавою якнайхутчій лягло якомога більше простору, завадивши йому безвідповідально рвонутися назад, що він, Прокіп, ще зважує, прибувши напівп’яний до Нью-Йорку після незчисленних коктейлів на борту літака, якими він пробує себе якось притлумити, а тоді, силою прогнавши себе геть від віконця з квитками для зворотного польоту, бо його, Прокопа, вже судомить повернути голоблі назад, бере рятівне таксі до своєї давньої, принагідної приятельки, щедрої на серце й тіло, Любці Запіснянської, з котрою без жодних пояснень (із Любцею це просто, оскільки вона любить усіх чоловіків, незалежно від кольору й віку, які добре справуються в ліжку) спить кілька ночей, байдуже що це не виганяє йому з крові Дзвенислави, волочиться спочатку з Любцею, а тоді сам, по гарпемських притонах, порторіканських барах і борделях, де набирається триперу, від якого успішно лікується у Вподка Калиновського, врешті-решт, пересвідчившися, що життя без Дзвенислави просто таки нестерпне й позбавлене будь-якого сенсу, підписує на п’ять років контракт з компанією видобутку нафти в Колюмбії, аби за п’ять років пекла, яке чомусь (може, тому що в ньому в усіх клітинах отаборилася Дзвенислава) не знищило його, хоча він, Прокіп, ретельно докладав до того чимало зусиль, — аби переїздом через Нью-Йорк у Народному Домі знову здибати Дзвениславу, уже не школярку, а винятково здібну, певну себе студентку художньої Академії мистецтв, студентку, що від самого початку навчання не пише отримує Фордівську стипендію, а й не погані замовлення, які уможливлюють Дзвениславі без допомоги батьків стати на власні ноги, власне конто в банку й (данина часові) завести кучерявого красеня-коханця, єдиного спадкоємця олов’яних копалень в Потосі, котрого Івась і Віра розглядають як майбутнього чоловіка своєї норовистої дочки, оскільки болівієць кілька років невідступно ходить за Дзвениславою, ретельно вивчаючи українську мову й навіть не погано порозуміваючися нею, що однак його не рятує, бо, угледівши Прокопа, Дзвенислава наганяє свого елеґантного й винятково чемного (романський хребет) коханця, який, як це він, Прокіп, одразу вичув, любить Дзвениславу до оскаженіння, бож він і пізніше ще довго петлятиме біля Дзвенислави, сподіваючися на чудо Господнє, — і йде з ним, Прокопом, котрий цього разу вже не тікає від неї, адже Дзвенислава — це його, Прокопове, існування, властиво, навіть не існування, а щось значно більше, ніж життя й смерть, якийсь нескінченний магнієвий сніп неспокою й блаженства, від якого він, Прокіп, з відтятою головою стрибає в хмарах, хоча його тіло й волочиться вирвами по землі, — стан, якого він просто не уявляв, байдуже, що закохувався не в одну жінку, тільки з миттю, як Дзвенислава увійшла в його, Прокопове, життя, всі поняття, почуття, навіть довколишні предмети спалахнули неоновими язиками, набувши раптом настільки іншого значення, аж він, Прокіп, саме з надмірної любови (а любов його й справді така несамовита, що якби випадково з Божого веління вона вийшла з його, Прокопових, грудей, то затопила б усі континенти, оскільки такого палющого, а заразом ніжно-прозорого, наче з якоїсь однієї вселенської ноти, видихненої з надр буття, — кохання, відколи земля обертається навколо сонця, ніколи не містила жодна грудна клітка, зайвим доказом чого стала хочби та обставина, що навіть тілесна близькість із Дзвениславою його, Прокопа, замість нарешті поставити з голови на ноги, сповнювала дедалі щемливішим неспокоєм, внаслідок чого йому наче вислизали невидимі віжки з рук, і через це він, Прокіп…) і вагається одружитися з Дзвениславою, звісно, зовсім не тому, що Івась і Віра, зрештою, з цілком зрозумілих причин (збоку й справді здається, ніби він, Прокіп, і Дзвенислава тільки тим і зайняті, що то сходяться, то розлучаються, бо те, що вони творять одне неподільне ціле, не бачить ні Віра, ні Івась, які…) косо дивляться на всю цю дику аферу, вочевидь віддаючи перевагу болівійцеві, котрий, на відміну від Прокопа, ні разу не забуває дарувати майбутній тещі квіти, а Івасеві сиґари чи люльки, — а тому, що йому, Прокопові, досі незнана гордість (а втім, може, це навіть не гордість чи бодай не цілком гордість, а радше почуття відповідальности, хоч не виключене, що це таки гордість, та ще й ускладнена різновидом власної гідности, яка й заважає йому, Прокопові, з незатьмареним сумлінням, як дехто, — але на те треба вже народитися, — дощенту перемайструвати вдачу, поведінку й погляди, ніби щоразу наново народжуючися для кожносекундних обставин, що…) не дозволяє взяти шлюбу з жінкою, якій він, Прокіп, не створить життя, до котрого вона звикла, вирісши в достатках (а болівієць — молодший, показніший, багатший, — створить), навіть якщо Дзвенислава й тричі здатна без його, Прокопової, допомоги справуватися, вже тепер не кепсько заробляючи, а, головне, вміючи, не бувши скнарою, хазяйновито тримати копійку в кулачку, чого він, Прокіп, ніколи не вмів, імовірно, якоюсь потаємною чарупкою душі зневажаючи ощадність, обрахованість, планування наперед (упередження, що їх людина, не помічаючи, перебирає від попередніх розхрістаних поколінь, збитих з пантелику як занепадом етичних вартостей, так і зовнішніми утисками, — розхрістаність, що її помилково ототожнюють із широчінню вдачі), і тому всі гроші, яких він, Прокіп, час від часу добігав, копи йому на тому з якихось причин раптом (ясна річ, не надовго) залежало (а то бували й досить значні суми) самі якось щезали, мов у тих рокованих шукачів золота й діямантів, котрі за одну ніч гульні проциндрювали до нитки тяжко загаровані скарби, — а частково й тому (і цього голосу він, Прокіп, не міг притлумити в собі, на це він надто близько споглядав життя, яке мало свої закони) – і, властиво, з цього все й починалося (бож цього не міняла й та обставина, що при Дзвениславі він ставав шістнадцятирічним) просто тому, що ніщо неунедійснювало факту: він, Прокіп, старша віком людина (нехай він цього ще не відчуває, однак так воно є, і з цієї причини він…) не сміє зав’язувати світу молодій жінці, яка за двадцять років буде ще молода, зваблива й повна сил, тоді як він, Прокіп, наближатиметься до межі, коли чоловіка долає підступна старість, руйнуючи тіло і мозок, а тоді ще й на додаток, — і це було найжахливіше, — перетворюючи доти вирозумілого, чуйного партнера на дедалі важчі, завбільшки з млинові камені, кайдани на шиї улюбленого створіння, — думка, від якої він, Прокіп, аж кидався, поклавши собі, шо цього він ніколи не заподіє Дзвениславі, знайшовши в собі досить стійкости єдино надійним способом розв’язати цей вузол, а саме відійти, заки старість почне відтинати не лише фізичну міць (перетворивши його, Прокопа, на євнуха, з чим він ніколи не примириться, воліючи сто разів смерть, ніж таке животіння), а й кусні вдачі, коли від дотику чарівної палички часу повного сил чоловіка збабчує на трухлявого дідка, який на подобу Данила Пухиря, із зловтіхою, на котру вигадючилося колишнє кохання, височуватиме першу сивину в набагато від себе молодшої дружини, ніби з помсти за те, що молодість колись вибила його з рівноваги, зв’язавши його життя з молодою привабливою істотою, яку нарешті, — і звідки таке гадюччя з’являється в людських помислах?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
Але коли його, Прокопа, Івась і Віра запросили на вересень до себе в гості на Фльоріду, і він, плаваючи посередині бездонно-чорного кратера трохи поодалік від товчії й час від часу перекидаючися з Вірою спогадами про минуле, побачив, як на прибережній мілині, заповненій хворими й каліками з усього світу, які пересувалися по колу, тримаючися за вірьовку, напнуту навколо озера задля перестороги для неплавальників перед глибиною, — у купальнику з двох латок кольору розчавлених полуниць виходить на берег струнка, хоча досі він, Прокіп, якось не зауважив її в воді, наче зіткана з ранкових променів Дзвенислава, попри свої п’ятнадцять років за одну ніч раптом майже цілком оформлена в найчарівнішу жінку, він, Прокіп, відчув нагло, що йому розрубали груди, вирвали серце й легені натовкли отруєним приском на знак, що віднині його, Прокопове, життя скінчилося, оскільки без Дзвенислави він не годен рухатися, мислити, існувати, хоча цього він не сміє прозрадити жодній людині, а вже Вірі чи Івасеві й поготів, бож Дзвенислава — неповнолітня, а він, Прокіп, майже втричі старший від неї бувалий у бувальцях чоловік, якому тепер якось треба, байдуже як, втримати голову на плечах не заради себе, а заради Дзвенислави, просто тому, що і Віра, й Івась сприймуть це як злочин, коли він, Прокіп, що не має ні визначеного фаху, ні кола, ні двора, він, Прокіп, що досі жив, як птах Божий, не журячися завтрішнім днем й ніде не зігрівши собі місця, раптом, як Пилип з конопель, попросить в Івася руки Дзвенислави, котра для Івася й Віри ще дитина, байдуже, що Івасева прабаба, як він сам розповідав, у такому віці вже народжувала дітей, тільки ж то було тоді, а не тепер, та й хіба він, Прокіп, міг сподіватися, що це юне створіння, наче й справді створене з морської піни, його, який не визначався ні вродою, ні молодістю, ні бодай статками, отак собі ні сіло, ні впало покохає, аби він, Прокіп, навіки зав’язав світ цій по- дитячому пустотливій, — набряклій соками юнці, перед котрою щойно починається життя, цій школярці і вже найзвабливішій на світі, шкірою свідомій своїх нездоланних чар, жінці, що, вийшовши з води й опинившися на стриженому ґазоні біля круглого величезного куща, вкритого червоними ніжнопелюстковими квітами, кожна квітка завбільшки в гарбузовий цвіт, наче приквацьований на звичайний кущ сновидним пензлем Анрі Руссо, стояла, кокетуючи з кучерявим, закоханим у неї по вуха (це видно було й здалеку) красенем-однолітком Омельком Кіндратюком, Івасевим сусідом, очевидна річ, й не здогадуючися, що на неї з-під ідіотичної форми солом’яного бриля, які продавала на вході до «калабані» огрядна літня Цірцея, перетворюючи плавальників на інфантильних недоносків, стежать палющі Прокопові очі, що на віддалі не лише обціловують, а й наче заковтують у себе на подобу удава, її, Дзвениспавині, ноги, стегна, плечі й довге, розпущене кінським хвостом мокре волосся з червоною квіткою, котру Дзвенислава то закладає за вухо, то, схопивши двома пальцями за корінець, вимахує нею, торкаючися пелюстками то ноги, то стегон, то грудей, то уст й щоразу з кожним таким поторком заганяючи в нього, Прокопа, дедалі довші й пекучіші леза, а тоді раптом, залишивши біля куща отетерілого Омелька, кількома балетними стрибками досягає на березі дощатого лежака, на вибіленій спинці якого висить її халатик і великий волохатий рушник, похапцем одягає хламидину й, кинувши чи то Вірі, чи то йому, Прокопові, повітряний поцілунок, гукає, що йде додому, мовляв, їй уже досить сірчаних купелів, котрі кладуть її в сон, й справді біжить геть, перш ніж Віра встигає їй щось відповісти й несхвально ляпнути рукою по воді, проте хоча Дзвенислави вже нема, її якось особливо дзвінкий (зрештою, може, то йому, Прокопові, лише так здається) з підступними, просто таки з задушливими переливами, голос, скориставшися миттєвою розслабленістю його, Прокопового, тіла, проникає йому в кров, ширячи жмути діямантових, смертельно солодких колючок, від яких його починає тіпати пропасниця, і то з такою силою, аж це зауважує раптом чимось заклопотана Віра, котра, на щастя, всупереч несхибній інтуїції, властивій кожній жінці особливо що стосується сердечних справ, здається, таки не здогадується про справжні причини його, Прокопової, досить прикрої пропасниці, яка змушує його, Прокопа, кілька разів зануритися, одбігши солом’яного бриля й налякавши Віру, котра хапає його, Прокопа, за руку, гадаючи, що в нього корчі й він тоне, й силоміць тягне до берега, наглячи поміряти гарячку й викликати лікаря, від чого він, Прокіп, ясна річ, відмахується, запевняючи, що це в нього черговий напад малярії, на яку хворіє кожен, хто побував у тропіках і що такий напад скоро мине, хоча зараз, може, й справді, краще, не гаючися, піти додому, як це радить Віра, й трохи полежати в затишній кімнаті, мовляв, у нього, Прокопа, є потрібні ліки, які одразу ж подіють, нехай тільки він, Прокіп, дійде до хати, де він, ледве опинившися насамоті, заходжується похапцем пакувати валізку, свідомий того, що в нього горить земля під ногами, бо цієї миті почався для нього відлік часу: ще зайва секунда, й на нього, Прокопа, впаде стеля, розчавивши груди, мозок, честь, сумління, і він полетить у прірву, рвонувши з собою й Дзвениславу, чого він не сміє чинити, а через це йому так і калатає серце, яке напевне чути крізь стіну, що біля неї він, уже з валізкою в руці, стоїть, прислухаючися, щоб із гостинної хати непомітно вислизнути, як злодій (нічого, він це пояснить Івасеві й Вірі пізніше, вигадавши якусь нісенітницю), а зараз лише обережно натиснути на дверну ручку, в передпокої наче зовсім тихо, тоді ще кілька кроків, і він, Прокіп, на вулиці, — однак щойно він торкається ручки, як двері самі причиняються, до кімнати навшпиньках прослизає босонога Дзвенислава, котра блискавично, заки він, Прокіп, встигає від несподіванки поворухнутися, не дивлячися на нього й не промовивши жодного слова, замикає двері на ключ, обвиває йому руками шию й цілує йому очі, уста, груди, поцілунками ніби перезаряджуючи всього Прокопа, котрий, так само мовчки, відштовхнувши ногою випалу з руки валізку, що назавжди десь розматеріялізовується, як уві сні пестить, запахущу, пругку Дзвениславу, голу під халатиком, з якого Прокіп її обережно, як із вогню, вивільняє, відводячи на боки руки, що розстібають на ньому ґудзики й зісмикуючи на підлогу останні одежини, кладе не на скрипуче ліжко, а на пухкий китайський килимок поруч, податливо-променисте, ще не займане тіло, яке чекає його, але, замість увійти в цей (о, диво Господнє), для нього, Прокопа, наче виповнений миром живий, трепетний сосуд, він, Прокіп, усвідомлюючи раптом, що він чинить, робить над собою шалене зусилля, від якого хрустять кості, відриває, вже ладне навіки з’єднатися, своє тіло від нагло змертвілого Дзвениславиного, рвучко підводиться, стримуючи стогін, як після важкого поранення, накидає халатик на Дзвениславу, з очей якої самі сиплються сльози, хутко проводить долонею по її мокрому обличчю, грудях, животі й ногах, наче забираючи все це з собою, сяк-так запихає себе в плавки, штани, сорочку й піджак, зриває з вікна раму разом із сіткою для комарів, оскільки інакше вікно не відчиняється, й вистрибує в кущі, звідки, пересвідчившися, що поблизу нікого нема, звертає на вулицю, робить закрут, а тоді ще один, пильнуючи, аби не напоротися на когось із знайомих, перетинає навпростець чиюсь порожню садибу й пустир і вибирається на автостраду в напрямку Венісу, обабіч якої він і простує, вряди-годи підносячи палець, на котрий невдовзі зупиняється авто, що підвозить його до Сарасоти, а звідти, — вже інше, — до петовища в Тампі, де він (на щастя, папери й гроші виявилися в піджаку, хоча коли він вистрибував із вікна, він про це не думав, однак якийсь унутрішній чатувапьник у ньому, попри спеку, змусив його мимоволі натягнути піджак) купує квиток на перший-ліпший літак до Нью-Йорку, щоб між ним і Дзвениспавою якнайхутчій лягло якомога більше простору, завадивши йому безвідповідально рвонутися назад, що він, Прокіп, ще зважує, прибувши напівп’яний до Нью-Йорку після незчисленних коктейлів на борту літака, якими він пробує себе якось притлумити, а тоді, силою прогнавши себе геть від віконця з квитками для зворотного польоту, бо його, Прокопа, вже судомить повернути голоблі назад, бере рятівне таксі до своєї давньої, принагідної приятельки, щедрої на серце й тіло, Любці Запіснянської, з котрою без жодних пояснень (із Любцею це просто, оскільки вона любить усіх чоловіків, незалежно від кольору й віку, які добре справуються в ліжку) спить кілька ночей, байдуже що це не виганяє йому з крові Дзвенислави, волочиться спочатку з Любцею, а тоді сам, по гарпемських притонах, порторіканських барах і борделях, де набирається триперу, від якого успішно лікується у Вподка Калиновського, врешті-решт, пересвідчившися, що життя без Дзвенислави просто таки нестерпне й позбавлене будь-якого сенсу, підписує на п’ять років контракт з компанією видобутку нафти в Колюмбії, аби за п’ять років пекла, яке чомусь (може, тому що в ньому в усіх клітинах отаборилася Дзвенислава) не знищило його, хоча він, Прокіп, ретельно докладав до того чимало зусиль, — аби переїздом через Нью-Йорк у Народному Домі знову здибати Дзвениславу, уже не школярку, а винятково здібну, певну себе студентку художньої Академії мистецтв, студентку, що від самого початку навчання не пише отримує Фордівську стипендію, а й не погані замовлення, які уможливлюють Дзвениславі без допомоги батьків стати на власні ноги, власне конто в банку й (данина часові) завести кучерявого красеня-коханця, єдиного спадкоємця олов’яних копалень в Потосі, котрого Івась і Віра розглядають як майбутнього чоловіка своєї норовистої дочки, оскільки болівієць кілька років невідступно ходить за Дзвениславою, ретельно вивчаючи українську мову й навіть не погано порозуміваючися нею, що однак його не рятує, бо, угледівши Прокопа, Дзвенислава наганяє свого елеґантного й винятково чемного (романський хребет) коханця, який, як це він, Прокіп, одразу вичув, любить Дзвениславу до оскаженіння, бож він і пізніше ще довго петлятиме біля Дзвенислави, сподіваючися на чудо Господнє, — і йде з ним, Прокопом, котрий цього разу вже не тікає від неї, адже Дзвенислава — це його, Прокопове, існування, властиво, навіть не існування, а щось значно більше, ніж життя й смерть, якийсь нескінченний магнієвий сніп неспокою й блаженства, від якого він, Прокіп, з відтятою головою стрибає в хмарах, хоча його тіло й волочиться вирвами по землі, — стан, якого він просто не уявляв, байдуже, що закохувався не в одну жінку, тільки з миттю, як Дзвенислава увійшла в його, Прокопове, життя, всі поняття, почуття, навіть довколишні предмети спалахнули неоновими язиками, набувши раптом настільки іншого значення, аж він, Прокіп, саме з надмірної любови (а любов його й справді така несамовита, що якби випадково з Божого веління вона вийшла з його, Прокопових, грудей, то затопила б усі континенти, оскільки такого палющого, а заразом ніжно-прозорого, наче з якоїсь однієї вселенської ноти, видихненої з надр буття, — кохання, відколи земля обертається навколо сонця, ніколи не містила жодна грудна клітка, зайвим доказом чого стала хочби та обставина, що навіть тілесна близькість із Дзвениславою його, Прокопа, замість нарешті поставити з голови на ноги, сповнювала дедалі щемливішим неспокоєм, внаслідок чого йому наче вислизали невидимі віжки з рук, і через це він, Прокіп…) і вагається одружитися з Дзвениславою, звісно, зовсім не тому, що Івась і Віра, зрештою, з цілком зрозумілих причин (збоку й справді здається, ніби він, Прокіп, і Дзвенислава тільки тим і зайняті, що то сходяться, то розлучаються, бо те, що вони творять одне неподільне ціле, не бачить ні Віра, ні Івась, які…) косо дивляться на всю цю дику аферу, вочевидь віддаючи перевагу болівійцеві, котрий, на відміну від Прокопа, ні разу не забуває дарувати майбутній тещі квіти, а Івасеві сиґари чи люльки, — а тому, що йому, Прокопові, досі незнана гордість (а втім, може, це навіть не гордість чи бодай не цілком гордість, а радше почуття відповідальности, хоч не виключене, що це таки гордість, та ще й ускладнена різновидом власної гідности, яка й заважає йому, Прокопові, з незатьмареним сумлінням, як дехто, — але на те треба вже народитися, — дощенту перемайструвати вдачу, поведінку й погляди, ніби щоразу наново народжуючися для кожносекундних обставин, що…) не дозволяє взяти шлюбу з жінкою, якій він, Прокіп, не створить життя, до котрого вона звикла, вирісши в достатках (а болівієць — молодший, показніший, багатший, — створить), навіть якщо Дзвенислава й тричі здатна без його, Прокопової, допомоги справуватися, вже тепер не кепсько заробляючи, а, головне, вміючи, не бувши скнарою, хазяйновито тримати копійку в кулачку, чого він, Прокіп, ніколи не вмів, імовірно, якоюсь потаємною чарупкою душі зневажаючи ощадність, обрахованість, планування наперед (упередження, що їх людина, не помічаючи, перебирає від попередніх розхрістаних поколінь, збитих з пантелику як занепадом етичних вартостей, так і зовнішніми утисками, — розхрістаність, що її помилково ототожнюють із широчінню вдачі), і тому всі гроші, яких він, Прокіп, час від часу добігав, копи йому на тому з якихось причин раптом (ясна річ, не надовго) залежало (а то бували й досить значні суми) самі якось щезали, мов у тих рокованих шукачів золота й діямантів, котрі за одну ніч гульні проциндрювали до нитки тяжко загаровані скарби, — а частково й тому (і цього голосу він, Прокіп, не міг притлумити в собі, на це він надто близько споглядав життя, яке мало свої закони) – і, властиво, з цього все й починалося (бож цього не міняла й та обставина, що при Дзвениславі він ставав шістнадцятирічним) просто тому, що ніщо неунедійснювало факту: він, Прокіп, старша віком людина (нехай він цього ще не відчуває, однак так воно є, і з цієї причини він…) не сміє зав’язувати світу молодій жінці, яка за двадцять років буде ще молода, зваблива й повна сил, тоді як він, Прокіп, наближатиметься до межі, коли чоловіка долає підступна старість, руйнуючи тіло і мозок, а тоді ще й на додаток, — і це було найжахливіше, — перетворюючи доти вирозумілого, чуйного партнера на дедалі важчі, завбільшки з млинові камені, кайдани на шиї улюбленого створіння, — думка, від якої він, Прокіп, аж кидався, поклавши собі, шо цього він ніколи не заподіє Дзвениславі, знайшовши в собі досить стійкости єдино надійним способом розв’язати цей вузол, а саме відійти, заки старість почне відтинати не лише фізичну міць (перетворивши його, Прокопа, на євнуха, з чим він ніколи не примириться, воліючи сто разів смерть, ніж таке животіння), а й кусні вдачі, коли від дотику чарівної палички часу повного сил чоловіка збабчує на трухлявого дідка, який на подобу Данила Пухиря, із зловтіхою, на котру вигадючилося колишнє кохання, височуватиме першу сивину в набагато від себе молодшої дружини, ніби з помсти за те, що молодість колись вибила його з рівноваги, зв’язавши його життя з молодою привабливою істотою, яку нарешті, — і звідки таке гадюччя з’являється в людських помислах? — плямкаючи шелепами, жере мас, — зловтіха, що її він, Прокіп, сприймав, як особисту образу (чи він, Прокіп, просто не дійшов тієї межі, звідки колись і йому ще здаватиметься, що любов і зловтіха чудово співіснують, і то не в різних, а в тій самісінькій площині, торкаючися одне одного боками, і що в дійсності все значно простіше, ніж це він, Прокіп, собі уявляє тепер, от так щось на зразок того, що прочинив холодник почуттів, — а чому й ні?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”