Словник Української Мови
Буква
1. Дія за значенням дієслова «позичати»; отримання чогось (переважно грошей або майна) від когось на певний час із зобов’язанням повернути.
2. Мовне явище, при якому мова запозичує (засвоює) слова, словосполучення, морфеми або синтаксичні конструкції з іншої мови.
3. Те, що позичено; запозичення (у мовознавстві).
Приклад 1:
Геродот запевняв, що в їхній свідомості міцно укоренився зоро- астрійський культ правди; обманювати в них вважалося найбільшою ганьбою, у зв’язку з чим громадська думка засуджувала позичання, оскільки боржник «найчастіше може збрехати» (Історія, І, 138). Персам не були властиві зарозумілість, етнічне чванство, вони легко запозичували чужі звичаї і традиції (скажімо, носили мідійський одяг, а на війні — єгипетські обладунки), причому особливо полюбляли іноземні розваги.
— Невідомий автор, “003 %91%92%8E%90 %9F %91%92%80%90%8E%84%80%82%8D%9C%8E%83%8E %91%95%8E%84%93 %8E.%8F. %8A%E0%A8%A6%A0%Ad %A2%E1%Ec%Aa%A8%A9 %8A%A8 %A2 %8B%A8%A1 %A4%Ec, 2002. 592 %E1. Isbn 966 06 0245 6”