Словник Української Мови
Буква
1. Дієприкметник дійсного способу теперішнього часу від дієслова “повзти“, що означає пересуватися по поверхні, притиснувшись до неї тілом або повільно пересуватися, переміщатися.
2. (У ботаніці) Про рослини або їх пагони, що розростаються по землі, укорінюючись у вузлах (наприклад, повзуча ожина, повзучий пагін).
3. (Переносно) Про явища, процеси, що поширюються або розвиваються поступово, непомітно, повільно, але невпинно (наприклад, повзуча інфляція, повзуча урбанізація).
Приклад 1:
Жбу-рові козаки перед тим, як залізти в гайок, на безквітну, кам’янисту галявинку, спочатку повкладали коней на животи на землю, з поводами в руках полягали самі і отак, повзучи з кіньми під страхітливим гаспидним віттям, що роздирало кігтями навіть каміння, повтягувались у захаращі. «А тепер, — думав Жбур, — перележимо у шипшині, а як доведеться, то з неї і нападемо…» Стежити за курявою крізь чагарличчя виходило не з руки, й через те, як і під монастирським муром, Жбур виліз і став чобітьми на Куріпочку, на сідло, й вистромив із шипшинника очі.
— Куліш Микола, “Мина Мазайло”