повитчик

1. (істор.) У Київській Русі та Великому князівстві Литовському — посадова особа, уповноважена князем або державцями для збирання натурального податку (повиття) з населення, який сплачувався хлібом, худобою, птицею тощо.

2. (істор.) Збирач мита або інших зборів на торгах і перевозах.

Приклади вживання

Відсутні

Частина мови: іменник (однина) |