потерпати

Приклад 1:
А втім, Чоботаренко говорив тоді Тадзьові багато прикрого й несправедливого, на що Тадзьо терпляче відмовчувався, розуміючи, як важко мусів потерпати хлопець, коли він, тремтячи не так від холоду, як від гнівного розпачу, й не помічаючи, що йому сльози летять з очей, пустився виказувати своєму рятівникові гірше від малої покривдженої дитини, яке пихо заподіяв йому Тадзьо (котрий, голий, як і роз’юшений потопельник, сушив на розкладеному похапцем вогнищі Чоботаренків і свій одяг та черевики), мовляв, якби не Тадзьо, він, Чоботаренко, одним ривком досяг би найвищого прозріння, про яке він і мріяти не відважувався, оскільки він уже заносив ногу на поріг, перед яким купою непотрібного ганчір’я лежать усі світи з антисвітами, коли Тадзьо своїми ідіотськими лапищами (лапищами безмозкого людожера-телепня!) вирвав його зі світлового потоку, що вперше пройшов був крізь нього, Чоботаренка (тоді ще не линвоскока, не буддиста, не подорожника й не світовдосконалювача, а просто Пилипа Чоботаренка), на березі Уайкато, як він (з нагоди сповнення свого шістнадцятиріччя, замість звичної прогулянки в горах до льодовиків, куди його брав з собою батько, пристрасний альпініст, любов до скель у якого, уродженця рівнини, — а, може, не так і до самих скель, як до висотних, наче не з цього світу, краєвидів, що виповнювали спокоєм зашарпану душу, на котру з-за кожного рогу сочили Йосьчині пахолки мороку, змусивши тоді далеко не старого Чоботаренка емігрувати до Австралії, а звідти до Нової Зеландії, — прокинулася в Міттенвальдському таборі не без впливу професора-геолога, або, як він сам себе називав у веселому товаристві, скельодряпа, Святослава Далибожича, який відкрив Григорові Чоботаренкові, народженому в Ічні, де не те що скель, а й порядного каменя, крім «чортових пальців», не було, таємницю гір, що її самому Далибожичеві повідали лемки, котрі супроводжували професора-земляка в його гірських походах, — таємницю, яку згодом старий Чоботаренко потроху, аби заповідним вогнем не обпалити душі дитини, прозраджував своєму найстаршому синові, опановуючи за допомогою власних рівнинних ніг, висотні масиви, спочатку Північної, а потім і Південної Нової Зеландії, наслідком чого Пилип із того часу й почав снити гірськими світанками й заходами сонця, котрі згодом, щоправда, пише на деякий час тієї зими, як він у Канаді залишився полювати на звірів заради вигідного промислу, вперше етапи й говорющими, хоча на ранок Чоботаренко ніколи не пам’ятав, що саме вони говорили, попри те, що від їхнього говорения, особливо на зміну погоди, нила й лускалася душа, і котрі, не виключене, й штовхали його, — а втім, хто зна, які саме зовнішні подразнення вивільнюють кулястими блискавками із купи протоплазми, з кусня неосмисленого м’яса приспаний по клітинах дух?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”