Словник Української Мови
Буква
1. Легка, зазвичай короткочасна усмішка, що виражає приязність, доброзичливість, схвалення або інші позитивні емоції, часто без відкритого сміху.
2. Вираз обличчя, що виникає при легкій усмішці, коли куточки губ дещо піднімаються, а погляд м’якшає.
3. (переносне) Відбиток, ознака чогось приємного, радісного, доброго (наприклад, “посмішка долі”, “посмішка весни”).
Приклад 1:
Я і справді прокинувся від шамотання в кімнаті, перехід зі сну до яви був миттєвий, я обтрусив зі себе піну, вода у ванні геть вихолола, я обтрусив піну і засміявся, було так, ніби мої очі засвітилися (його очі світились, а посмішка не сходила з вуст, ніби особлива прикмета злочинця), я хотів підкрастись якнайтихіше, але копита надто лунко стукали по підлозі, тому я став на коліна і рушив на чотирьох… Ось і я, мої солодкі, вибухнув мені у вухо Різенбокк (я також це почув), ось і я, а це я, і вони вдвох зімкнулися наді мною, ще не бувало подібних пригод, о, відразу два велетні, робилося страшно і весело, вони були наді мною і піді мною, аж я не знала, хто з них де, кожен міг виринути нізвідки — скинута догори Стахова брова, розріз посмішки Різенбокка, натужне дихання, все змішалось, я ділила себе, я розпа далася між ними надвоє і поєднувала їх у собі, вони мої чудові хлопці, я так їх любила заоаз, їхні тіла, хоч це в такі хвилини одне і те ж — ти сам і твоє тіло, а вони любили кожну частинку з мене і всю мене, і кожну з нас двох… Тож коли я нарешті вибухнув і зійшов на килим ясним струменем, то був у ньому мій жах. Ніколи, ніколи, повторював я, бо ніколи.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”