посілість

Приклад 1:
Очевидна річ, йому, Тарасові, втішеному, що в Новому Світі в нього об’явилася тітка, котрій він, далебі, не збирався сідати на карк, і на думку не спадало, чим обернеться для нього гостина в тітчиній посілості, перетвореній на сад, квітники й кільце хащів, що замикали квадрат садиби, зі штучними озерами, водограями, помаранчовими деревами в кадовбах, клюмбами, крученими доріжками, подекуди оздобленими скляними, досить величенькими й масивними творивами, в яких, за певного зосередження, можна було вгледіти щось подібне до голови, ноги, жіночого стегна, півнячого гребеня, дзьоба, руки чи бадилини, — й зі скрізь свіжопогиреними на кулі, півмісяці, піраміди, літаври, зірки й літери деревами та кущами, хоча згодом йому, Тарасові, котрому не вкладалося в голові, що чимала, а головне, так бездоганно уряджена, посілість належить не державі, а приватній особі, та ще й його тітці, — Діяна Рибачук вичерпно пояснювала, мовляв, нехай він, Тарас, не дивується, що в її садибі панують самі криві лінії, за винятком поламаної чотирикутником єдиної некручної дороги, що від вихідної брами праворуч досягає каналу, під прямим кутом повертає й іде вгору уздовж води до чергового прямокутного закруту, від якого простує повз три круглі квітники перед кам’яницями, розташованими на невеликій віддалі одна від одної, повз лябіринт із водяним годинником посередині, аж до першої альтанки біля другого каналу, де знову під прямим кутом повертає на схід повз грядки з тюльпанами до другої альтанки й далі до теплиці з невеличкою прибудовою-звіринцем, на розі якого ще раз заламується й добігає до брами, замикаючи чотирикутник, — єдині прямі лінії всієї посілости, котрими мчать злі сили, що, як відомо, рухаються лише по прямій і тому й не годні проникати ні до кола, ні на внутрішні спіральні доріжки, які з охоронних міркувань і домінують у садибі, де, крім головної, рококової концепції краєвиду, частково використано й досвід, застосований у Во-ле- Віконті, і деякі елементи англійського чи радше японського садівництва, лише згрубша приступного немедитативній, значно дитячішій, ніж східня, ментальності західньої людини, з вкрапленням (дуже поміркованим, зокрема в оформленні країв середнього басейну й верхнього кола водяного годинника), замість руїн, деяких складників ацтецької архітектури, — крім того, вона, Діяна, реалізувала ще й деякі власні нововвдення на подобу альтанок, кожна з трьома фігурними, з непробивної скляної маси, досить високими фіртками, каталізаторами й перетворювачами злих сил, залежно від їхньої напруги, на світлову енерґію, на добриво чи на порошок для прання, а також неглибоких, завдовжки з метр, цементних півмісяців з водою на кожному закруті вісімок- стежинок, покладених в основу садиби, оскільки вони є наочними відтинками часу водяного годинника, стрижня всієї посілости, де і водяний годинник, і вісімки-стежки, і решту рослинних та архітектурних складників підпорядковано об’єднувальному елементові, — рококо, і це її, Діянине, не так навіть замилування, як своєрідне навернення на рококо, що до нього вона чи не добру половину життя була досить байдужою, сталося (як про це ще й донині дехто вболіває) ані не внаслідок її, Діяниного, захворювання на манію великости, ані не тому, що її, Діяну, нагло опали дитячі спогади з Квебеку, коли вона, замість англійської, розташованої в іншій дільниці, відвідувала поруч із їхнім будинком французьку школу, до якої її, Діяну, послали частково зі зручности, а частково з намови Олекси Дорощука, приятеля її батька, друкаря, філософа, скульптора, пейзажиста, шанувальника Ватто й Фрагонара, іграшкаря, теоретика садівництва й апологета рококо, що перегодя загинув на Соловках, повернувшися на перший заклик червоного щуролова будувати незалежну, дарма що радянську Україну, куди і її, Діянин, батько, натоді великий прихильник комунізму, лагодився повертатися і тільки завдяки наглій смерті матері, яка наклала на себе руки, втримався, бо, здається, відтоді почалося його поступове протверезіння, хоча він ще довго не признавався, що йому злетіла полуда з очей, — а просто тому, що для неї, Діяни, яка саме повидавала дочок заміж і раптом опинилася в цілковитій порожнечі, що й справді ніби повернула її, дорослу жінку, на короткий час до вихідних точок дитинства, — для неї, Діяни, рококо виявилося не одним із віджилих стилів, а викраяним саме на її мірку напрямом людського духу, своєрідним едемським островом, де, незалежно від її, Діяниного, єства, весь час жила її дитяча любов до Олекси Дорощука, випадково закоханого в рококо, а не в якийсь інший стиль, добу чи цілу культуру, а що вона, Діяна, обожнювала Дорощука, свою няньку, вчителя, принагідного товариша дитячих ігор і, як пізніше вона, Діяна, здогадувалася, потаємну, навіть смертю не цілком прозраджену, любов її матері, — не тільки за те, що він показував, як ліпити з вологої глини півників, людей і коней, чи за те, що чомусь у завжди напівтемній друкарні, де, як це їй, Діяні, залишилося в пам’яті, горіли довгі й кручені, мов куделі, вогні, снували мовчазні постаті й протікала олов’яна річка, дозволяв їй, Діяні, брати зі скриньок металеві літери, складати їх вервечками, а тоді дивитися, як на них з казана ллється розтоплене олово, а радше, і то найбільше, за те, шо він, Дорощук, розмовляв з нею, як із дорослою, викладаючи їй, шестилітній дитині, своє видиво світу, в якому панувала шляхетність, розсудливість, світло й доброта, шо (як це вона, Діяна, тоді зовсім виразно відчувала, хоча розумове осмислення того прийшло далеко пізніше) променювала з Дорощука на всі боки, перепадаючи подостатком і їй, не тому, шо Дорощук вирізняв її, Діяну, з-поміж інших дітей, як це вона, Діяна, малою гадала, а просто це був його спосіб однаково уважно ставитися до малолітніх і дорослих, що її, Діянина, часто брала йому за зле, постава, яку вона, Діяна, зрозуміла далеко пізніше, шкодуючи і матір, і Дорошука, — то все, чим захоплювався Дорощук (а він захоплювався не лише малярством чи філософією, а й теслюванням чи слюсарством, вважаючи поєднання фізичної й духовної активности в одній людині конечною передумовою для створення справедливішого, ніж існуючі, суспільства, яке, мовляв, уже замайоріло на обрії і яке не забарилося поглинути свого надто довірливого адепта) — було й для неї, Діяни, гідне любови й наслідування. Зрештою, якби Дорощук нараяв її батькам, тобто не батькам, а батькові, бо , скільки вона, Діяна, пам’ятала, — тільки роками пізніше збагнувши, що коштувала та стриманість її матері, людині обов’язків, не так накинених ззовні, як виснуваних з унутрішньої потреби до впорядкованости, далеко не пересічної, хоча нічим особливим і не виявленої в житті, особистости з гострим аналітичним, і тому не завжди привабливим, розумом і пристрасною вдачею, несумісною з горішньою надбудовою, — ставилася до Олекси Дорощука холодно-ввічливо і не завжди схвально, ймовірно, як це вже далеко пізніше висновувала для себе вона, Діяна, відчуваючи до Олекси, цієї зовнішньо дорослої, винятково привабливої і небезпечної дитини, нездоланний гін і розуміючи водночас цілковиту безперспективність цього прив’язання, бож Олекса ніколи не став би її партнером, а , попри свою молодість, була дорослою, — якби Дорощук підказав батькові послати її, єдину дочку, до китайської школи, вона, Діяна, вже тому, що до цього спричинився Дорощук, відвідувала б ту школу з не меншою пильністю, ніж французьку, тим більше, що навчання їй, Діяні, легко давалося, внаслідок чого батько, — а матері вже не було, щоб утримати, — й не перечив, коли вона, Діяна, зажадала податися на студії до Европи, зокрема до Парижу, звідки вона, — частково тому, що її одвічно тягло впорядковувати, а не ширити навколо себе хаос, риса, яку вона успадкувала від матері, а її, Діянини, тодішні знайомі ше й затялися навертати її, наївне дівчисько (а втім, хіба в кожному не прокидається гін мисливця, коли він бачить наполохане звірятко?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— з переляку й унутрішнього зледачіння відбігло свого призначення, склавши лапки, як крілик перед удавом, а що вона, Діяна, не схотіла бути кріликом, — а це він, Тарас, далебі, зрозуміє, бож він сам не погодився на долю загіпнотизованого злом байбачка, — то вона, Діяна, й перетворила оцю свою посілість, раніше здавану в оренду, на сад чи силове коло або, якщо таке означення йому, Тарасові, більше до вподоби, просто на дбайливо уряджений шматок землі, на вході до якого перед грубезною брамою з заокруглених яблукоподібних літер, досить густо переплетених золоченими стеблинами й листками, що служили ніби підпорами-ночовками для слів, Діяна Рибачук зупинила авто, випускаючи Тараса й Анатолія, щоб вони допомогли відчинити навстіж важкі ворота, два, як пояснила Діяна Рибачук своїм ретельним допомагальникам, відлиті в бронзі сонети одного її знайомого, ніби не сповна розуму, а насправді далеко видющішого, ніж інші, визнані й уславлені, нині покійного поета на ім’я Кирило Верховинець, який за життя не надрукував жодного рядка, тримаючися засади, що поезію треба поширювати з уст до уст, інакше слово, замість бути живим вогнем, щоразу очищуваним людським віддихом, трухне, перетворюючися на відпадки, а, мовляв, тарганити на власних плечах, як це тепер ушановувані й упремійовувані сараки ціле життя навипередки вправляються, мішок з риб’ячих кістяків, каменюк, обсмоктаних курячих ніжок, смітників чи вбиралень, він, Верховинець, не збирається, внаслідок чого з поетової спадщини, може, тільки й залишилися оці два сонети, котрі вона, Діяна, запам’ятала тому (нема ради, кожен відбирає з життя тільки те, що визріло в ньому самому й відкрилося бджолиному хоботкові для запилення), що вони вичерпно, хоч і в зовсім іншій площині (коли їй, Діяні, Верховинець проказав ці поезії, а тоді на її прохання ще кілька разів повторив їх, вона, Діяна, відчула те, що напевне відчував гаруспекс, відчитуючи з печінки майбутнє, дарма що їй, Діяні, за печінку правили оці два сонети, що…), попри їхню незрозумілість, або, може, саме завдяки їй, у закодованому вигляді передавали сутність її, Діяниної, садиби, наче вони живилися тією самою силовою жилою, на якій тримається вся її, Діянина, посілість, байдуже, що сам надто скромний, задивлений в осяйні видива Верховинець напевне вжахнувся б, побачивши, що його сонети служать воротами до її, Діяниного, саду, хоча він і піддав їй цю, звісно, дещо переінакшену думку, свого часу змальовуючи їй, Діяні, яка трохи, аби надмірною увагою не сполохати неприкаяного поета, опікувалася Верховинцем, який їй усе це оповідав, — як йому ввижається храм майбутнього усього людства, де на царські врата відбиратимуть два сонети найуславленіших поетів, що з хвилиною, як їхні поезії віділлють у бронзі, ставали б безіменними, — найвища шана, яка тільки може випасти на долю поета, цим замкнувши коло, оскільки поезія, вийшовши з анонімности й пробігши проміжну стадію уособлення, мала б повертатися до найвищого свого завершення, знову до безіменного, першого й останнього щабля людського духа, в ущільненому вигляді оприсутнюваного в поезії, що її вона, Діяна, доти порівняно байдужа до віршів, та ще й мало зрозумілих, тоді вперше з незвичайною інтенсивністю вичула в тих двох сонетах Верховинця, які вона не тільки запам’ятала (попри те, що вона їх і не старалася запам’ятати, просто вони якось самі заволоділи її пам’яттю), а й на згадку про поета, котрий напевно гостро запротестував би проти такої шани, яка видалася б йому блюзнірством, близьким до ідолопоклонства, відлила в бронзі, аби ці сонети, не виключене, єдиний слід Верховинцевого існування, покищо, за браком храму майбутнього, послужили брамою до її, Діяниної садиби, на вході до якої він, Тарас, відчув удар у соняшне сплетіння. Властиво, це був навіть не удар, а сильний, подріблений на тоненькі пругкі цівки різної довжини, дотик чогось, чого він, Тарас, наче давно очікував, і однак воно застукало його зненацька, бо коли він, Тарас, угледів перед собою мосяжну браму з кованих бадилин і густо впелюсткованих літер, що творили окремі цілком зрозумілі слова, як, приміром, «піти», «нехворощ», «сіті», «видовжити», «яблуко», «світати», «ялівець», «пемза», попри те, що він, Тарас, навіть удруге пробігши очима зображене, не схопив сенсу, що все те бодай приблизно мало б означати, — його опав неспокій, подібний до удару, й навіть не передчуття, а майже цілковита певність, що він, Тарас, переступає поріг, де його очікує випробування, до якого він ще не готовий, дарма що він не уявляв, ні чого воно його так бентежить, ні взагалі що то за випробування, яке, властиво, почалося ще перед вечерею в середущій кам’яниці — на одній із вісімок-доріжок, освітлюваних знизу огіркоподібними ліхтариками серед підгирених кущів, коли, йдучи разом з Анатолієм слідом за тіткою, що запропонувала їм трохи оглянути садибу, він, Тарас, спіткнувшися на рівному, втелющився в місяцеподібну заглибину з водою, мало не поламавши ніг і до сідниць замочивши штани, які разом із плавками довелося скинути й повісити на бальконі сушитися, аби не заляпати паркету й не попсувати м’яких, обтягнених блакитним дамастом, стільців, а самому, на тітчину наполегливу спонуку, завинутися від пояса до щиколотків волохатим купальним рушником, хоча він, Тарас, і пробував відмовитися від спільної вечері, й сідати за стіл, де це випробування щойно ввібралося в колодочки, бож він, Тарас, пильнуючи, аби з нього від наглого поруху не сповз рушник, саме існування якого порушувало його, Тарасову, рівновагу, з огляду на невідповідність свого виряду у цьому надто пишному сальоні, дарма що тітка казала, аби він, Тарас, почував себе, як дома, — так старався, якомога невимушено триматися, що від цього зусилля ненароком відірвав вушко від розмальованої пастушками в кринолінах чашки й, відрухово ловлячи пошкоджене горня, аби воно не гримнуло на підлогу, наче йому з ребер від несподіваного вихиляння висмикнулося кілька зайвих рук, які досі в сплесканому вигляді таїлися під пахвами й тепер діяли на власний розсуд, змахнув зі столу тістечка у виплетеному з роззолоченої порцеляни триніжковому кошику, незчисленні кусники котрого вкрили паркет і блакитний килим, наче він, Тарас, розбив не кошик, а порцелянову колону, а коли він, Тарас, — що кожен так само вчинив би на його місці, — рвонувся підбирати уламки дорогоцінної порцеляни, забувши про рушник, — той, — як це завжди стається в подібних випадках, — не забарився впасти зі стегон та ще й добряче відлетіти набік, бож він, Тарас, поспішаючи й тієї миті цілковито забувши, що його плавки й штани сушаться на бальконі, копнув щось, що плуталося під ногами, не усвідомивши, що то і є охоронний рушник, — до чого, звісно, приклав пальців нечистий, аби він, Тарас, посвітив перед тіткою голим тілом, заки аж у протилежному кутку вхопив кляту фантину, яка заїхала туди по навощеному паркеті, й завинув свій сором, палаючи від збентеження й досади, внаслідок чого в ньому тоді вперше й попливли в грядах ті тремтливі нитки, котрим він тоді, самозрозуміла річ, не надав жодного значення, оскільки йому на деякий час цілковито притлумили кебету і уламки потрощеної порцеляни, і його, Тарасове, безштанне пописування перед тіткою, яке мало не коштувало життя Анатолієві від стримуваного реготу, що від нього Білика ще кілька днів судомило, і те, що тітка, замість розсердитися, наблизилася до нього, Тараса й, хутко провівши долонею по його щоці, як голублять малих дітей, сказала, щоб він не турбувався заподіяною шкодою, бо, мовляв, і чашку, і навіть кусники кошика з допомогою так званого скляного клею може стулити докупи, адже вона, Діяна, серед багато чого іншого, вміє реставрувати не лише картини, а й скло та порцеляну, але навіть якби їй цього не схотілося робити, то він, Тарас, нехай однак не турбується з тієї простої причини, що вона, Діяна, пригощала його на одному з найкращих зразків своєї колекції німфенбурзької порцеляни, не щоб похизуватися скоробагатьківськими скарбами, а щоб подарувати йому, своєму небожеві, кусник світлої енергії, бож усі вживані, не кажучи вже про по-мистецьки оформлені, особливо унікальні, речі — це резервуари сили, видовжені в часі, оскільки вартість якоїсь речі визначають не зовнішні випадкові ознаки, а вміщувані в ній силові заряди, отож людина, дотикаючися до таких речей, якщо вона не остання довбня, мимоволі заряд жується цими силами (це стосується як творів мистецтва, так і об’єктів культу), і той факт, що він, Тарас, ненароком відламав досить міцне, дарма що тендітне на вигляд, вушко від чашки, та ще й розхокав на друзки порцеляновий кошик, означає: сила, що містилася у цій порцеляні, розписаній рукою майстра, не частково, а повністю перейшла на нього, Тараса (причина, чому деякі народи плекають звичай на щастя бити тарілки, цим способом видобуваючи силу з речей, аби з її допомогою легше слравуватися в світі, — рівно ж, як ніхто з тямущих людей ніколи не склеюватиме докупи розбитого, — з надбитим інакше, — бож це те саме, що мерця видавати за живого, тому що розбита річ, хоч і як досконало відреставрована, це тільки порожня оболонка, привид), але, мовляв, при тому дуже важливо, аби той, хто виштовхує чи допомагає виштовхувати силу з речей на іншого, всією істотою бажав би тій людині добра, як це вона, Діяна, бажає Тарасові, а не шкодував би за нехай і якими коштовними черепками, інакше вивільнена сила, замість слугувати чоловікові, обернеться на зло, що чинитиме йому, Тарасові, безнастанні прикрощі, ба навіть може накликати на нього ґвалтовну смерть, — слова чи радше — навіть не слова, а, як колись видобуті з землі лід час оранки, на яку вряди- годи посилали вихованців дитбудинку, м’які ящіркові яєчка всередині слів, у яких раптом спалахнув, — він, Тарас, і справді спочатку побачив, як блискавку, а тоді щойно вирізнив вухом, — звук далекої очеретяної сопілки, що на мить розгорнув на весь мозок, а тоді квапливо, ніби сполоханий Тарасовим унутрішнім опором, забрав у вузлик — гай, джерело, наяд і фавнів, — слова, а особливо той короткий, непередбачений дотик тітчиної долоні до його, Тарасової, щоки, який попервах ще дужче збентежив його, бо так до нього ніхто з дорослих не дотикався, ані не казав тих вочевидь щирих, хоч і досить незвичних, ніби казаних малій дитині, слів, — котрі після кількамісячної перерви, конечної для остаточного відновлення рівноваги, дещо переміщеної, як вода в ванні, на один бік розбиттям порцеляни й прогулюванням голим перед тіткою, що кілька разів дзвонила, запрошуючи небожа до себе, чи самого, чи зі знайомими, — врешті-решт і спонукали його, Тараса, податися на костюмовану забаву Діяни Рибачук.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”