подоба

Приклад 1:
Доктор не спав, «я взагалі не прихильник опери», заявив Доктор, «але ця річ мені направду подоба­ ється», невдовзі він уже знову рівномірно і глибоко посопував, а проте майже ніхто не звернув на це уваги, адже по сцені стрибав балет «Сексапіллер», а дует Орфея і Ріни виявився насправді дуетом Оттавіо й Анни, сильне враження на гляда­ чів учинили підвішені понад сценою на ланцюгах скляні об’єми, в яких сиділо повно всілякого живого гаддя — кроко­ дили, ропухи, змії, саламандри, ігуани тощо; ці великі скляні посудини загрозливо гойдалися над головами співака і співачки, напевно, символізуючи ту небезпеку, яку готував для них дальший сюжет опери, одна з віолончелісток при цьому зомліла і її, разом з інструментом, спазматично затис- нутим між ногами, витягнули кудись за лаштунки; опритомніла вона тільки після чергового електричного розряду громів і блискавок з наступним шоком для більшої частини публіки, Респондент скинув зі свого коліна руку сплячого Доктора, «це вже занадто», буркнув Доктор крізь сон, вистава тривала, троє друзів-негідників уже забивали баки знайомим куртизан­ кам, насправді то були ніякі не Карамбольйо, Пантальоне і Ґапілейо, а також не Смеральдіна, Кляріче і Розалінда, а Альфонсо, Ґульєльмо і Феррандо вкупі з Дорабелльою, Фйорділіджі та Деспіною, і кожен, хто любить «Cosi fan tutte», міг легко це розпізнати; ліва частина партеру, викуплена Товариством приятелів театру «Ля Феніче», безперервно протестувала свистом і скандуванням, а віце-президент 167 ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ Серджіо Камероні навіть розкрив над собою величезну парасолю з коловим написом «Геть з Опери шоу-бізнес!», парасоля бувала особливо помічною у випадках чергового атмосферного потрясіння; потім сталося щось жахливе — на сцену було випущено безліч (понад шістсот) напіводяг- нутих хлопців і дівчат, які в супроводі хору друїдів з беллінів- ської «Норми» почали творити велику любосласну гру кожного з кожним і всіх з усіма, вони спліталися і розпліталися, схрещувалися і скліщувалися, повзали й лазили, і лизали теж, це було якесь таке хтиве муравлисько, багаточленне тіло, просякнуте вологою й ніжністю, хористи ледь витримували, Товариство приятелів уперше затихло, тілесна жага таки перекинулася на глядацтво, зала набрякла стогонами, зой­ ками і закличними жіночими повискуваннями, глухо вовтузи­ лося щось у партері, з деяких балконів летіли частини дамського одягу, друїди набирали дедалі вищої магічної сили, я й сама ледве стримувалася, Докторове сопіння чимраз більше збуджувало мене, і все працювало на режисерську ідею: лазери, комп’ютери, світлові спалахи звідусіль, три чаклунські оркестри, дві тисячі живих виконавців на сцені та поза нею і ще три з половиною тисячі в глядацькій залі, — все, все, все працювало в єдиному пориві до спільного і вели­ кого оргазму, але саме в цю мить, у передмить одночасного і нестримного завершення епізоду, за нами рипнули двері, озирнувшись, я побачила силует когось, хто ступив на наш балкон, мені зда­ лося, що то бачений в антракті найманий убивця, але я не мала певності, бо, повторюю, бачила тільки силует на тлі дверного прорізу, а проте щось підштовхнуло, змусило мене крикнути «будь обережний!», і Стах (закреслено) Респондент ніби все відразу зрозумів: у спину йому летів ніж, і куля, пущена з пістолета, і капсуля з ціяністим калієм, і голка з кураре, і двоє ґевалів, зодягнутих у шати венеційських найманих убивць, підкралися ззаду, щоби його задушити голими руками або шовковим шнурком, або шкіряною шлейкою, або перерізати горло щербатою бритвою, це була його смерть, я не знаю навіщо, кому це потрібно, вони таки розшукали його в цьому перелюдненому театрі, вистежили, саме тут, де майже всі ходять у масках і де безліч разів ГІЕРВЕР31Я 168 помирають на сцені, — Респондент перемахнув довгими ногами через балкон , на тисячну частку секунди повиснувши у сповненому мерехтінь і випарів просторі, вхопився обіруч за натягнуту для «турецького польоту» линву й тоді, високо задираючи голову, щоб не втратити окуляри, та час від часу пригальмовуючи над завороженою внизу публікою, пустився з’їжджати в напрямку сцени, прожектор відразу знайшов його і не випускав, герої масового перелюбства вже розповзалися врізнобіч, коли Респондент зістрибнув на кін десь у глибині сцени, за драпіруваннями, щось тяжко гепнуло до підлоги, публіка вдарила «bravo!», а триста фанфар сповістило про­ довження дії. Я чула, як тут, поруч зі мною, вони скрегочуть зубами, як лаються і сваряться між собою, від них несло часником, потом і сумішшю дорогих дезодорантів, з уривків їхніх фраз я висну­ вала, що вони спробують пробратися за лаштунки, аби там усе-таки прикінчити Респондента, я, можливо, й не мала на це права, але наважилася в такій ситуації вдатися до засобів 1 (17) …тому я займаюся театром.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 2:
), які й змусили Безручка в не надто привабливому вигляді пхати перед собою лікарняний візок з брудною білизною, з котрої стирчало звичайнісіньке колесо від воза, наче ступаючи в слід Семена Чирви, що біля своєї триповерхової вілли в Родайленді примощував точнісінько таке колесо на стятому верхів’ї ясена для лелекового гнізда, Безручко й собі, знехтувавши навколишньою механізацією, за допомогою якої Микола Чукикало після закінчення студій, замість десь професорувати, вирішив обробляти з батьком двісті гектарів землі й спорудив наймодерніше устатковану фарму, куди щедро запрошував земляків, — доп’яв десь на тандиті, бож і на фармах ніде таких коліс не полишалося, доп’яв старе колесо, аби на ньому й справді вирощувати лелек, як це він з усмішкою й сповістив Іванові, нагадавши його ж, Іванові, слова, сказані в жарт понад десять років тому з приводу лелек, що мали б розносити немовлят захирілому від содомітської скверни людству, жінки якого тікають від материнства, — обставина, яка вже й тоді видалася Іванові небезпечним явищем, а тепер то й просто не давала промитої води, ба більше, вистачало Іванові над цим трохи довше замислитися, як його опадав розпач, ніби він втрачає щось найсуттєвіше, і ця кривда діється йому особисто, бож йому завжди, а з віком і поготів, мріялося не одного чи двох, а, властиво, цілу ватагу, таки достеменно цілу ватагу, як у Богдана, власних дітей, що він з чомусь дедалі гіршими наслідками й пробував витлумачувати кожній жіночій істоті, з котрою його зводила доля, не кажучи вже про Ірину, без якої йому не було життя, хоча Ірина лише кпила з нього, а ще більше з його законного бажання нащадків, мовляв, на цьому пункті в нього, Івана, завелися жуки в голові, дарма що Безручкові навіть десять років тому — всі ці, зрештою, таки слушні застереження, хоч вони й не подобалися Ірині, — ані трохи не здавалися дивними, попри те, що тоді Іванові їх не так точно, як тепер, вдавалося увібгати в слова, бо інакше хіба він, Безручко, на доказ того, що Іван мав рацію, штовхав би тепер перед собою лікарняний візок, де височіло сторчма колесо від воза і де, замість купи брудної білизни, як то здалеку попервах видалося Іванові, сидів лелека, схожий на гуску, який, навіть якби він і жодного стосунку не мав до дітонародження, напевне з гідністю прикрасив би перший-ліпший димар Безручкової вілли, якби всі Безручкові вілли не пішли з вітром, як і сама зовнішня подоба Івана Дмитровича, котрий тепер мало скидався на того іншого елегантного Безручка на вечорі в Джуса, того іншого, а заразом, попри зовнішні зміни, і того самого Безручка, до якого тоді підійшла дружина, котра його, Івана, приголомшила своєю появою, тобто, навіть не так самою своєю появою, дарма що сліпучішої красуні Іван у житті не подибував (хоча, властиво, він її майже не бачив, — дивився їй в обличчя, щось говорив і однак не бачив, бо коли вона наблизилася, в Івана вдарило світло: яка ж вона гарна! і щойно потім він відчув: таж вона променює!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
Він лише постеріг: там, де щойно танцювали масковані пари, на всі боки зоряного, безмісячного неба, а також на всю поцятковану семафорними світлами землю, нізвідки вичвіркнули, розтягуючися гармонією, нескінченні сходи, кожен приступець — глибока, м’яка ванна, що, виопуклюючися в остаточну форму, застигала на лету, і в ванні, де вже бовталася вода й на боки летіли кусні мильної піни, сиділи, щойно олрисутнившися, розпарені, рожевощокі з набряклими вишневими устами коротко вборідковані ніжнолиці молодики, з’єднані в одне тіло на подобу банана, яке вони марно силкувалися розірвати, щоб, роз’єднавшися, видобути зі спільного тулуба кожен свої ноги й помчати до інших ванн, з-лід яких просто в обличчя виклубочувалася пара, як у фінській лазні, куди він, Лужний, свого часу вчащав у Нью-Йорку, не так лікуючи летючий ревматизм, набутий у Сибіру й зміцнений у Монте-Кассіно, як супроводжуючи Степана Верещагу, — тобто це й була лазня, лише всесвітніх розмірів, оскільки і небо, і земля складалися з суцільних ванн, ночов, мисок і кадовбів із гарячою водою, де парилися, час від часу підскакуючи й періщачи себе віниками або шатирячися мачулами, чоловіки й жінки, більшість яких вільною рукою відштовхували набік власні обличчя, що фартухами сягали колін, і з-під обличчя-тулуба визирали тільки маслакуваті ноги, на відміну від інших людських істот поруч, що юрмилися біля невеликих басейнів з окропом і що складалися з самого черева, на котрому не більша за сливу виднілася втиснена клюцкою до середини голова й на боках куцими стяжечками теліпалися руки й ноги, а трохи поодаль, приблизно на рівні люстри, що зникла разом із танцювальною залею й рештою Народного Дому, залишивши від себе прозору плівку, звідки вряди-годи виникали продовгасті порхавкоподібні бульбашки завбільшки з шафу, від котрих хутко ширшала світобудова, — височів мармуровий стіл-саркофаг, захаращений живими селезінками, очима, ребрами, кишками, сечовими міхурами, горлами й ступнями, і ця маса, кожен орган окремо, не лише ворушилася й дихала, а й мислила, бож він, Лужний, виразно бачив, що вона мислить, хоч це й не маніфестувалося жодною видимою ознакою, а потім на повів, що реґулярно, як маятник, щокілька хвилин дмухав із надр світобудови, — здіймалася циліндричними вихорцями, які після двох, трьох закрутів, оберталися на людину, котра одразу стрімголов, з меншим чи більшим підскоком на кшталт кенґуру, мчала до найближчої ванни, шукаючи вільного місця, наче від того залежав порятунок душі, а коли вільної ванни не знаходилося, пробувала на ґвалт втиснутися до тих, що вже парилися, абож хапалася за кадовби чи навіть полумиски з окропом, поспіхом миючися і з жахом оглядаючися на чорних невеликих куріпок, в яких замість пазурів розкривалися вогняні парасолики, що ними куріпки, сівши на людину, випалювали тіло, на яке вже й так велетенські сурми, замість звуку, видмухували сірчану пару, крізь котру він, Лужний, далеко внизу розгледів дощенту спалені міста з залишками остовів від хмаросягів й купами цементних галушок, що вже розвіювалися пилом, і тієї ж миті, як він, Лужний, усвідомив, що став свідком воскресіння, а тим самим і остаточної винагороди й покарання живих і мертвих, йому одразу ж ударив у ніс трупний сморід, який проте ширився не від зруйнованих міст унизу, а від ванн, ночов, басейнів і кадовбів, де так ретельно милися голі, шатирячи себе щітками, губками, мачулами, а то й скреблами з дедалі розпачливішою запопадливістю, аж дехто виривав у сусіда зайвий цебер окропу, щоб відмити з себе пекельний, трупний запах, який струмував, як це щойно тепер помітив Лужний, дарма що назовні це нічим особливим не проявлялося, — струмував не з тіла, а з душі, сповнюючи жахом тих, що милися, бо як остаточно роздивився Лужний (в очах ніби відсунули заслінку), поміж ваннами, ночвами, басейнами, кадовбами, цебриками, баняками й мисками, — на тюленячих ластах чалапала сліпа потвора-куб, заввишки з триповерховий будинок, з усіх боків устаткована суцільним короповим ротом, що ним потвора висьорбувала людей із ванн, ночов, басейнів і діжок, керуючися вочевидь лише нюхом, тому що того самотника, котрий поміж ваннами й басейнами, не кваплячися, простував угору серед уселенського гармидеру, або той невеличкий гурт жінок і чоловіків, в яких замість тіла на кістяку й голих ребрах висіли продовгасті грудки кривавого болота, ширячи дедалі сильніший яблуневий запах, котрий, як це миттю зміркував Лужний, міг виструмовувати лише з душі, виповненої особливо добрими вчинками, а не з гнилої понівеченої плоті, — потвора старанно, і то навдивовижу звинно обминала, то звужуючися, то розширюючися й ніби вся нараз переливаючися в один велечезний ґудзь набік, то підносячи догори блискавкою, як на шарнірах, миттю сплющене черево, безпомилково йдучи тільки на трупний сморід, — поведінка, яка, звісно, не забарилася в ньому, Лужному, обернути каламутний, ледве вловний здогад на кришталеву певність, що сам Господь на порозі Страшного Суду, котрий всюдисущою лазнею виповнив усесвіт, перш ніж вимовити остаточний присуд, з великого милосердя надав грішниками ще останню можливість, за допомогою нехай і якої мікроскопічної скіпочки добра, якщо людина спроможеться з усіх своїх вчинків протягом життя нашкребти бодай цю скіпочку, відмити гріхи, які трупним смородом принаджували пекельну потвору-жеруна, — і щойно він, Лужний, це зважив, як ніби на підтвердження його міркувань у самому центрі світобудови, вияснілої раптом до найвіддаленішої мачини, виснувався курячий жовток, що, на очах випульсовуючи клуби вогняної вермишелі, розростався дедалі грубшими колами, аж поки затулив собою потвору-куб, грішників, циклопічні сурми, що видмухували сірчану пару, весь світ і всю свідомість, і тоді він, Лужний, крізь палющі вихори у всепоглинальному жовтку, що всмоктував у себе назад усе буття і що зараз у ньому слідом за довкіллям, яке на очах розматеріялізовувалося, мала щезнути і його, Лужного, смертна подоба, угледів Усевишнього. Тобто тієї миті, як він, Лужний, постеріг Усевишнього, він осліп, але в ньому заразом відкрилося таке двигтюще, з самих сліпучих трикутників унутрішнє бачення, що він нараз і побачив, і почув палющий голос, який перед ним, Лужним, мізерною купкою смертної плоті (о незбагненна ласка Божа, в якій нескінченно мале дорівняно до безмежно великого), розгорнув до найпотаємніших рухливих пухирців основи буття, а тоді, хоча від того видива йому, Лужному, вже й так лускалося всередині, явив перед його, Лужного, зором м’яку опуку, що випустила на подобу медузи світлові волокнини, а тоді розчленувалася на зірку з зеленавими пелюстками, з котрих так густо посипалися протуберанці, що він, Лужний, аж захолов, здогадуючися: це не зірка, а це на долоні сам Господь простягає йому, Лужному, його призначення, що його він, Лужний, хоч і як напружує помисли, не годен збагнути завдяки внутрішньому заціпенінню, як це трапляється не лише поодинокій, засмиканій буденщиною людині, а й цілим народам, які внаслідок хвилевого душевного затьмарення сходять на манівці, століттями спокутуючи секундний диявольський сціп у мозку, — думка, від якої він, Лужний, гірко заплакав із розпачу, що він навіть цієї останньої миті, уділеної йому лише на те, аби він ще встиг розпізнати своє призначення, оскільки від цього залежить не лише його, Лужного, доля, а й усе навколишнє існування, неспроможний вчинити те, що від нього очікують, і тому зараз його й поглине геєнна вогняна, якщо його не врятує Всевишній, до якого він, Лужний, благально звернувся не лише устами, а всім єством, аби милосердний Господь, — а хто ж, як не Він — сама любов, саме світло й порятунок?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”