підступно

Приклад 1:
Властиво, тоді, коли Перекотигора зауважив, що Федір не при собі, бо надто хвилюється й говорить не те, що його питають, хоча поліцаї того чомусь не зауважували, він натинався подати йому знак, мовляв, він, Перекотигора, свідчитиме так, що унедійснить усіх інших, нехай і яких промовистих свідків, витягши Федора з ополонки, в котру довелося йому вскочити на життєвому шляху, адже що сталося, те сталося, Перекотигора Федорові не суддя і мертвого не воскресити, але той сторопів і нічого не бачив і не слухав, як нічого не бачив і не слухав Славко Безбородько, тоді коли Перекотигора разом із Лельком Погорецьким розмальовував стіни в підвальному ресторанчику «Щербатий місяць» на Швабінґу, згодом перед інтернаціональними снобами, злодюжками й малолітніми повіями щосуботи з незмінним успіхом виступав Юрко Андрієнко, заробляючи грою на бандурі на прожиток і студії, котрі всупереч батьковій волі, повели його на п’ять років до Бразілійського серпентаріюму, бо Юрка не тільки тоді, а й далеко пізніше, на відміну від демонстративної відрази усіх його кревних до плазунів, крім нездоланної любови до отруйних гадів і бандури (гади й бандура лише час від часу мінялися місцями) нічого на світі глибше не цікавило: він навіть колись завітав до Перекотигори з величеньким пітоном, якого він пробував залишити (твердячи, що це найневинніша тварина) в Перекотигориному помешканні лише на один єдиний день, заки повернеться Карпо, Юрків молодший брат, якому Юрко ще хлопцем, аби уникнути материних дорікань, давав слоїки зі скорпіонами, отруйних ропух, мехіканських салямандр (за весь час Карпо лише раз не допильнував, і Гіламонстра Четверта, до якої в хаті майже всі звикли, вкусила родинного улюбленця, кота Персея, що й здох, оплакуваний усією родиною) і отруйних гадюк на збереження, яких перебирав під свою опіку лише на один рік молодший від Юрка Карпо, що десь завіявся в ґешефтярських справах, тому й не було кому доглянути Юркового живого майна, що ним завжди сумлінно опікувався Карпо, ревно виконуючи — на відміну від Леонида, найстаршого брата, який ні в світку не розумів Юркового бабрання в гадюччі, — досить численні Юркові зоологічні доручення навіть тоді, коли вже провадив ґешефтярське життя, покинувши гімназію на шостій клясі, хоча навчання йому легко давалося, і він, як і Юрко й Леонид, виявляв не абиякий хист до музики й малярства, а зокрема до скульптури, вражаючи Перекотигору знехтуваним обдаруванням (Перекотигору завжди дивувало, як Провидіння щедро обдаровує кожну людину і як рідко людина використовує ці дари), попри марні плачі й намови надто м’яких батьків, які, звісно, мріяли бачити синів з університетською освітою, а не гомерівськими свинопасами, але, щоб допомогти мріям втілитися в життя, не стояли над лобуряками з каральним очкуром, який, не виключене, — хоча, звісно, не в Дослівному сенсі, — допоміг свого часу старій Андрієнчисі (тоді, самозрозуміла річ, і не старій, і не Андрієнчисі, а кароокій, стрункій Мирончуківні, за якою побивалися хлопці) скінчити консерваторію 3 гри на фортепіяні, а Юрковому батькові юриспруденцію, заки війна розметала всіх по світу, на який чотири роки після народження Леонида, прийшов і Карпо, що тепер влаштовував продаж баранів тим туркам-заробітчанам, котрі почали селитися в спорожнілих люксусових помешканнях Швабільйону, десмакуни пілавів різали овець у визолочених ваннах попередніх мешканців, що їх вивіяв той самий вітер, за якого на повну силу розквітли в Карпа гендлярські здібності, не бачені з діда-прадіда в Андрієн- ковому роді, де ніхто ніколи не проявляв найменшого нахилу до гендлярства, так наче не тільки Андрієнків рід, а весь гречкосійний, віками підступно обезголовлюваний український народ, завдяки мікроскопічному ухилові в свідомості (що, може, і є найпотужніший двигун гльобальних мутацій) в особі Карпа вирішив здійснити стрибок у гендлярство, молодою силою й винахідливістю, що прийшли з іншої площини, побиваючи досвідченіших і рутинованіших капіталодобувальників, що їх Славко Безбородько величав м’ясожерами серед травоїдів, уболіваючи, що серед українців переважають травоїди, а для самостійної держави, оточеної з усіх боків старшобратніми (найрізноманітніших відтінків із спільними чорносотенними нутрощами) залізобетонними щелепами, що затялися всіх українців перемолоти на росіян, треба більше м’ясожерів і сталевих ліктів, а не травоїдних просторікувань про любов до ближнього з одвічним підставленням другої щоки під удар, хоча Перекотигора тут Славкові завжди перечив, нагадуючи, що він усе надто спрощує і на самому мясожерстві держави теж не збудуєш, навіть коли життя нібито й перечить цьому, тримаючи руку саме над кровопивцями й м’ясожерами. Зрештою, тоді, коли Перекотигора з Лельком Погорецьким розмальовували стіни в «Щербатому місяці», куди до них навідалися Тарас Нагірний із Славком Безбородьком, він так дуже й не перечив проти мудрувань Славка, знаючи, що коли той розпалиться (а це в Славка останнім часом траплялося дедалі частіше, в нього одразу ж почнуться видіння, після яких він місяць не пізнаватиме знайомих, засліплений кінцесвітнім розвитком подій, хоча Славко однак уже не чув жодної зауваги Перекотигори, ходячи на голові перед Дзиндрою, котрий зовсім того й не вимагав від Славка, а лише спитав, чи він не боїться висоти, що Славко й заходився демонструвати, вибалянсовуючи в повітрі ногами, аби Дзиндра наочно переконався, яка в нього, Славка, міцна голова, котра не запаморочиться над хочби й яким стрімким проваллям, що над ним Славко ладен був іти, оскільки розтинати грудьми хмари — це зовсім не те, що проникати крізь мури, бо саме тоді, як Тарас Нагірний, жартуючи, простягнув Перекотигорі блакитні уламки з рога достатку, що ним Тарас послуговувався, як пивним кухлем, який йому подарувала на баварському карнавалі від чобіток до зачіски узіркована фортуна і який — через Тарасову необережність, оскільки саме цим небесним рогом достатку йому довелося відбиватися від гевалів, котрі тягли його в авто, звідки лише завдяки появі Дениса Оленишина не встигли вивалитися червоним людоловам на підмогу ще дві кадебівницькі пики, щоб серед карнавального шаленства на очах нетямущої публіки викрасти Тараса так, як викрали професора Чернецького, — під час запеклої колотнечі смертних, не здатних відрізнити суттєве від тліну й блискіток, дістався Аїдові, що мусів виправити легковажність феєричної панянки, лишивши Тарасові на згадку про ріг достатку самі блакитні скалки (за допомогою котрих роком пізніше Артем Нирчук помандрував до Казахстану, шукаючи своїх рідних, а звідти до таборів Мордовії й Сибіру, куди загнали усю Україну, якій з ласки старшого брата забракло місця на «нашій не своїй землі», щоб у Кингирі під кадебівницькими танками, киненими проти безборонних політв’язнів, що не втратили людської гідности, лишитися розчавленим шматком м’яса разом із Одаркою Гончак та Уляною Іволгою, колишньою Атремовою ще цибатим підлітком-зв’язко- вою, яку за незалежну Україну нові ощасливлювачі людства засудили до розстрілу, а тоді страту замінили двадцять п’ятьома роками каторги, — а непитущий Пилип Щербаківський заходився вчащати до погребка, аби щовечора перекинутися словом із небіжчицею Михайлиною, котра на Пилипову втіху тимчасово оселилася в тих скалках, що їх так недбало простягнув Перекотигорі Тарас), просячи вмонтувати шматки скла задля світової рівноваги в здиблену зачіску орхідеї-коропівни, котру Перекотигора зобразив на стіні, — Славко, гадаючи, що Тарас шпетить його за надто поспішну, радісну згоду помандрувати з Дзиндрою, вислизнувши з-під дружньої опіки, промимрив, що він лише на хвильку відлучиться, а тоді вже піде з Тарасом, як вони домовилися, навчатися біля Азамової церкви (оскільки там нібито найподатливіший терен для таких початківців, як Славко) проникати крізь мури, яких Славко боявся і які, за висловом Тараса, котрий після смерти Славкової матері, перебрав над ним опіку, хоча Славко доводився йому лише далеким небожем, мали ліпше, ніж вітаміни, подіяти на його здоров’я, чого Славко ніяк не міг збагнути вже хоча б тому, що за кожним разом, як Тарас провадив його крізь Цегляне мурування, бетон або найгірше (щоправда, це траплялося рідко) крізь порфірові плити старих палаців і церков (яких Славко органічно не виримував, бо йому завжди здавалося, ніби за ними тічками ходять упирі, котрих Тарас ніколи не бачив, навіть коли Славко пальцем указував йому на свіжо заюшену ікласту мармизу), йому лускалося серце від гадки, що він вже не вийде на світ Божий, п°при щиру клятьбу Тараса, мовляв, цей дитячий страх мине, Щойно Славко дотримуватиметься напрочуд ясної теорії дзеркал Дзиндри з п’ятнадцятого століття, який тепер, усміхаючися, стояв біля Славка й питав, чи він, Славко, не боїться висоти, наслідком чого Славкові остаточно вивітрилася з мозку теорія, котру йому стільки разів тлумачив Тарас, з особливою ретельністю (що Славка ані трохи не переконувало) наголошуючи на тому, що сенс її не лише в зовнішньому відображенні предметів, куди входить і проникання крізь мури, і перетворення металів, і таке інше, що саме собою ще нічого не варте, бо до штукарства і дурень здатний, — а в усвідомленні (і це найважливіше) людського призначення, проти якого, на Тарасів розпач, так баскаличився Славко, нишком перегодований вітамінами (на думку Тараса, саме вони розпорошували внутрішню енергію, потрібну для ходіння крізь мури, хоча Славко ковтав вітаміни виключно на пораду Харитона Семираменного, аби позбутися кінцесвітніх видінь), дратуючи свого терплячого наставника ніби навмисною віслюкуватою нетямущістю, яка тоді в «Щербатому місяці» так роз’ятрила Тараса попри те, що він справді не слабував на звичку юшитися з дрібниць, аж він лайнувся, згадавши спокусника роду людського, і ця згадка нечистого в присутності Дзиндри, котрого Тарас тоді ще не зауважив, і спричинила потоп, бо саме водою Дзиндра й зупинив клубчасте втілення лукавого, який почав був витягувати м’ясисті плечі й звісив уже ратицю зі слів, шо їх зопалу вимовив Тарас, — а зовсім не Лелькова необережність, який, вмонтовуючи в стіну скалки від Тарасового чи то пивного кухля, чи то рога достатку, а, головне, воліючи припинити вічні Тарасові суперечки зі Славком про людське призначення, котре сиділо Лелькові в печінках, оскільки й без нього капосно жилося на світі, так гаратнув молотком по стіні, що пошкодив водяну руру, іржаву й дефектну від бомблення ще з часів війни, наслідком чого й залило підвал аж Перекотигорі довелося, бо Лелько від несподіванки збаранів і не рухався, хоча вода заливала йому щиколотки!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Зрештою, не виключене, що трохи перегодя це їй і вияснилося б, бож у неї траплялися хвилини, коли їй здавалося, ніби от-от у грудях порвуться молочні оболонки, які ще стримують в ній те, що однак має розвиднитися, якби вона не поквапилася вибігти в життя наче не в ті двері від несподіванки, що її, Ірину, доти безстатеву, цибату істоту, в тринадцять років поцілував в уста товариш-одно- літок Андрій, який одним єдиним поцілунком унедійснив ту частину її єства, на котру вона, Ірина, тієї миті й сама махнула рукою, заполонена новим відчуттям, що обпалило їй середину, змусивши її летіти до дзеркала й видивлятися, чи не видно на її обличчі Андрієвого поцілунка, що його напевне бачив увесь світ і, насамперед, її, Іринині, батьки, котрі, звісно, й не здогадувалися, що саме той Андріїв поцілунок переінакшив її, Іринине, життя, змусивши його плисти іншим річищем, і цього не міняла й та обставина, що самого Андрія вона, Ірина, невдовзі просто забула, — від Андрія лишився тільки той перший поцілунок, що струсонув нею, Іриною, ані трохи не менше, хоча й зовсім по-інакшому, ніж те аж давучке відчуття щастя тієї днини, коли отець Терентій їй, Ірині, й братам розповідав про комах та про людське серце, дарма що ні цих розповідей, ні цієї днини отець Терентій ніяк не пригадував, цим, звісно, не абияк сердивши її, Ірину, попри те, що на отця Терентія вона однак довго не годна була сердитися вже бодай тому, що отець Терентій виправдував свою забудькуватість тією, за його скрушним висловом, підступною обставиною, що, мовляв, у його, Терентієвому, обвугленому життям мозку Ірина застигла в одній єдиній подобі, вимаґлювавши інші, а саме: коли він, Терентій, згадує малу Ірину, то незмінно бачить її перед собою в низенькій дощаній загороді з піском з опецькуватим живим левеням на руках, тобто так, як це він її угледів 20 років тому за два кроки від лавки, на котрій він заснув, повертаючися від Журавського, оскільки його, Терентія, ноги, в які нагло мусів ускочити нечистий, підступно спорохнявіли, відмовляючися далі нести його обважнілий тулуб, хоча додому, навіть враховуючи ряд навколишніх кущів і шосе, лишалися лічені метри, яких він раптом не втнув подолати, атому й повалився, як клунок з глевкими перепічками, на першу-ліпшу лавку, на якій, прочумавшися вранці, він і вгледів перед собою п’ятирічну худеньку Ірину з опецькуватим, вкритим жовтавим пухом, замість шерсти, левеням на руках. Звісно, попервах йому здалося, ніби він ще не зовсім прокинувся й далі напівснить на біблійну тему з тією лише різницею, що не пророк Даниїл, а мала Ірина тримає на руках звіра, що, не виключене, з дорослого левища зібгався в мале левеня під впливом тих кількох, може, й справді зайвих чарчин оковитої, які вночі по дорозі від Журавського додому загальмували його, Терентієве, доти безперешкодне пересування, раптом підступно виповнивши тіло несусвітенним тягарем, що й повалив його на першу-ліпшу лавку, і це попри те, що коли він, Терентій, прощався з Журавським, він почував себе в добрій формі, інакше хіба він ризикнув би добиратися додому пішки, навіть якби він тричі дотримувався засади щодо конечности в людському житті бодай мінімального порядку, замість пристати на досить наполегливі запросини переночувати в Журавського, який однак запишався сам на господарстві, напередодні відпровадивши жінку з дочкою до Союзівки, — обставина, яка, зрештою, й спонукала його, Журавського, аби по-дурному не нудитися в спорожнілій хаті, одразу ж запросити до себе отця Терентія, не так, звісно, на оселедці, що їх особливо вміла маринувати Марта, дружина Журавського, і на чарку, як на товариську гутірку, котра, самозрозуміла річ, затяглася далеко за північ, коли вже не працювало метро, про що він, Терентій, зовсім забув, а як пригадав уже майже перед зупинкою підземки, то вирішив, що навіть корисно прогулятися парком до хати, ні на хвильку не припускаючи, що Провидіння штурхне його, отак собі — ні сіло, ні впало, за кілька кроків від домівки, заночувати на лавці перед коробом із піском для д. ей, де він, Терентій, протерши очі, побачить Ірину з левеням на руках, а трохи поодаль двох щедро вбраспетованих, дрібнозакучерявпених молодиків, власників левеняти, бо один з красенів, смаглявіший, із розстебненою на грудях сорочкою, тримав у руці нашийник, сріблястий ланцюжок, із поводком, переминаючися з ноги на ногу й на віддалі чекаючи, поки Ірина випустить із обіймів їхній живий скарб, що ненароком заблукав до коробу з піском, а тоді й на руки до Ірини, аж йому, Терентієві, на мить здалося, ніби він справді бачить, як левеня підтюпцем наближається до Ірини, дарма що він не міг цього бачити, оскільки воно вже звисало з Ірининих рук, й Ірина не прозраджувапа жодного наміру його відпустити, хоча кілька разів марно кликане левеня своїм тягарем хилило її до землі, змушуючи Ірину дедалі важчу ношу ще міцніше притискати до грудей, ніби зі страху, що цю живу ляльку зараз від неї вирвуть, якщо не власники левеняти, то засумлінна пильнувальниця порядку, а зокрема, її, Ірининої, поведінки, тітка Муха, яка напевне була десь поблизу, дарма що її він, Терентій, не бачив, оскільки без тітки Мухи малу Ірину не випустили б саму до парку новітнього Вавилону, і тітка Муха, котру, крім нього, Терентія, ніхто не звав Марією, бо, здається, вона й сама забула, що колись, ще до розлуки з Орестом Шевчуком, так називалася, заки перейшла жити до сестри й присвятилася вихованню її дітей, — тітка Муха напевне десь поблизу існувала, попри той факт, що вона для нього, Терентія, лишалася невидимою, імовірно, з тієї простої причини, що його зір, дещо звужений від ще притлумленої від ночівлі на лавці свідомости, дощенту виповнила собою мала Ірина, яка, жебонячи, притискалася світлою головою до грубенького, вкритого м’якою жовтавою повстю, замість шерсти, черевця з довгими заширокими лапами й кумедно вухатою плямистою мордою з язиком, що, розтинаючи щелепи, ніби випадав з левеняти, яке спочатку лизнуло Ірину в ніс, у щоку й, від цього зусилля втративши рівновагу, попливло з Ірининих обіймів униз, а тоді, ставши на м’які завеликі для куцого тулуба лапи, хутенько потрюхикало до молодиків, котрі схопили в чотири руки опецькуватого заблуду й, по черзі беручи його під пахви, мало не бігцем подалися геть, ніби боячися, що мала Ірина, яка все ще, заклякши, стояла в коробі з піском, вирве від них левеня, що властиво, так само, як Ірина й обидва вбраслетовані й напахчені молодики, від котрих ще деякий час тяглася парфумова цівка в повітрі, були йому, Терентієві, знаком, якого він очікував усе своє непутяще життя, і, коли нарешті той знак з’явився, він, Терентій, сплохував і не втнув його відчитати, хоча ясніше ледве чи Провидіння до нього колись промовляло, а він, Терентій, однак того не розчовпав, і то не виключене, як це він щойно значно перегодя збагнув, не розчовпав лише з тієї причини, що його, грішника й себелюба, тоді надто пойняло ятруще відчуття жалю й огірчення, як йому бракує родини й власних дітей, так наче весь світ не був йому за власну плоть і кров, і це попри те, що терплячий Господь зайвий раз йому, Терентієві, нетямущому віслюкові, мало не на долоні показував, що всі чужі діти — це і є його власні, як це він, Терентій, сам пояснював замолоду друзям, які не могли збагнути, чому він з юриспруденції перейшов на теологію, хоча все було так ясно аж до тієї миті, коли він, Терентій, невдовзі після висвячення уперше сахнувся власного вибору, порахувавши в раптовому засліпленні, що ту ятрущу вирву, котра негадано об’явилася в його душі внаслідок сумнівів щодо власного призначення, здатні заповнити лише власні діти, без яких і Божий рай — не рай, бо, зрештою, чого варте і найблаженніше місце, коли там нема дитячого сміху, дитячого голосу, а головне — тієї невситимої допитливости, від котрої йому, Терентієві, щоразу по- новому відтулялися очі на світ і в першу чергу на себе самого, оскільки в такі хвилини його завжди опадало відчуття, ніби він, Терентій, завдяки незбагненній ласці Божій, що в найбуденнішому, в найнепомітнішому, серед убогих духом прохиляє віко найвелич- ніших істин і одкровень, торкався самого мозочку буття, до якого діти ще мають доступ, заки їх обсядуть демони дорослих так, як це вони обсіли бідолашну Миросю Козелецьку ще перед тим, як до неї прикинувся пістряк, що невдовзі й поклав її в домовину, оскільки увесь той пістряк (хоч би й що там інше базікали великі розумахи) саме й прикинувся завдяки тим демонам, які врешті-решт так обступили жінку, що їй остобісіло життя, з якого вона, попри, здавалося, її нездоланну енерґію й навіть певну грубошкірість, що виявилася на Миросине лихо не досить грубою, не подужала виборсатися, втомившися воювати з дедалі дошкульнішими вітряками буденщини, з усіма тими марудними дрібницями, з чого й складається людське існування, і саме тієї миті, як вона усвідомила, — адже про це Мирося досить прозоро натякала йому, Терентієві, під час спільної вечері в китайському ресторані, куди і Мирося зі свом Михасем, і Аристид Бедзик з Мартою й Кузьмою Журавськи- ми, що напередодні були свідками Миросиного цивільного, а тепер і церковного шлюбу, і він, Терентій, пішли як Миросині гості, аби скромно відзначити майже на тридцять років запізніле для Миросі вінчання, — саме, як вона, Мирося, усвідомила, що їй нема для чого жити на світі (і це після того, як половину життя вона офірувала своєму Михасеві, від першої спільної днини бувши йому і дружиною, і пахолком на побігеньках, і служницею, і то з роками дедалі більше служницею, ніж дружиною, що остаточно й дало їй пухи, збудивши в ній спочатку здогад, а тоді й щоразу настирлівіше переконання, що, властиво, вона, Мирося, нидіє пустоцвітом на цьому світі, де вона нічого путнього не зробила, бо її посвята Михасеві тільки дощенту випорожнила її саму, не принісши йому особливої користи, хоча вона, Мирося, довгий час і пручалася поглянути відкритими очима на дійсність, яка щоразу владніше стукала в її серце, нагадуючи: віддавати себе іншій людині, не отримуючи взамін нічого, навіть слова признання, — адже навіть до першого-ліпшого собаки чи кота на вулиці,якою вона, Мирося, прогулювалася увечорі зі своїм Михасем, доки могла ходити, її Михась виявляв більше теплоти й вирозуміння, ніж до неї, — з такою ніжністю, як це він голубив тварин, її, Миросі, він ніколи не приголублував, хоча заради Михася вона, Мирося, згромадила собі на плечі псяче життя, відмовившися заради Михасевого спокою навіть від власних дітей, яких вона завжди хотіла , а Михась ні, оскільки в нього було вже четверо законних дітей від першої жінки, і Миросині байстрюченята його лише прикро обтяжували б, кидаючи тінь на його особистість, що існувала задля далеко вищих, ніж Мирося, цілей, — віддавати себе іншій людині, не отримуючи й крихти взаміну, раніше чи пізніше витворює в грудях смертельну порожнечу, від якої чоловік, якщо він не святий, просто гине, бо, може, воно й не вільно надто багато зі свого життя віддавати іншим?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”