підсів

Приклад 1:
Зрештою, навіть копи під час відправи в церкві святого франтішка Серафінського з лівого боку на лаву перед органом, що нагадував Наумикові вирваного з моря й за допомогою страшного закляття навіки сторчма закляклого золоченого хвостокола, до нього обережно підсів був в уже далеко менш привабливій подобі зелений чорт, переоснащений за давньою звичкою, мовляв, огидного ніколи не забагато, — лазурями, кованими гребенями, на кінцівках залізних бганок полусканими на жарини, рогами, присмоктками й риб’ячими писками на грудях, на пупі й сідницях — на зразок гемонських креатур, невтомно зображуваних за середньовіччя, — і то не лише підсів, а й ратицею заходився заважати Наумикові натискувати дерев’яні клявіші під ногами в марному сподіванні, що йому, спокусникові, поталанить розмазати поодинокі звуки, вклинивши й своє копито в найпрозорішу гармонію, — це його, Юрка, ані трохи не схвилювало, ба навіть тоді Наумик, певний своєї внутрішньої сили, що останнім часом дедалі відчутніше прибувала в ньому, хоча тоді він ще й гадки не мав, нащо вона йому знадобиться, аж пошкодував ліктем зіштовхнути нечистого на підлогу, аби з розгону загриміли, ламаючися, диявольські хребці, вистовбурчені уздовж спини кажановими крилами, залишивши після падіння купку ні на що не придатного брухту, надто вже плохенькою й надиво не винахідливою виглядала гаспидна личина, а тільки мимохідь, навіть не обертаючи до посланця пекла голови, зауважив, що в двадцятому столітті володар тьми міг би з’являтися і в дещо пристойнішому вигляді без спорохнявілих застрашувальних атрибутів, від яких тепер і дитина не напудиться, а, головне, трохи менше смердіти (одразу видно, що не було в нечистого мами, яка навчила б його відвідувати лазню бодай перед тим, як з’являтися на люди), — на що спокусник роду людського чи то й справді образившися (хто зна, може, гемонське поріддя, прибираючи фізичну подобу, добігає й людської властивости ображатися, хоча тоді в церкві й справді ще довго ткнуло гнилими яйцями? ), чи то вирішивши, мовляв, Наумик просто Ие Цілком визрів, і тому марна справа його зараз трусити, коли він надто міцно тримається гілки, миттю розчинився в повітрі.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Хочби й що там базікали, її смерть мусіла статися лише наслідком нещасливого збігу обставин, коли не виключене, вмиротворена жінка (а зовсім не з потьмареним розумом фурія, переслідувана сатаною, як це декому зловтішно ввижалося, бож Худьо тоді, коли він її востаннє гостив, попрощався з дійсно цілком умиротвореною, ба більше, майже веселою Пошелюжною), раптом засліплена посланим їй (імовірно, саме завдяки її тодішньому духовному врівноваженню, проти котрого в присутності Худя деякі ретельники ще довго зчиняли рейвах, ремствуючи на Вищу силу за марнотратство) Божим видінням, за яким стужилося її наболіле серце, ступила на воду, помилково узявши плин, примаґльований місяцем, за бруківку, а її тоді одразу ж і понесла течія туди, звідки душа не побажала вертатися до спотвореного від довгого перебування в воді тіла, що, надмір набрякши, як його нарешті знайшли, і застрягло в млиновому колесі на Чортовці, біля якого Худьо востаннє бачив Наумика, заки той зі своєю сопілкою помандрував на Україну, з далеких просторів якої, відтятих від решти світу залізною завісою, до Худя десятиліттями перегодя, хоча всі ті оповістки не були для Худя новиною, — уперше з уст Артема Чередниченка на початку другої світової війни, а тоді й густіше від тих, що випадково вирятувалися з радянських фабрик смерти, — доходили вістки, як на Соловках, Біломорканалі, Магадані, Воркуті та Джезказгані люди бачили Наумика, який серед трупів і мороку звуком своєї сопілки зводив для зацькованих в’язнів каплиці, куди не проникали пахолки диявола, а коли Наумика ув’язнювали оскаженілі від крови державні убивці, він одразу ж виходив на волю, тому що жодні мури не встоювали перед його грою на сопілці, — адже на той час кулі вже не вмертлювали Юрка, бо, як розповідали очевидці, в присутності котрих Йосьчині посіпаки не раз стріляли в Наумика (нацькувати на Юрка собак-людоловів, навчених розшматовувати в’язнів, не поталанило ні одному катюзі, оскільки найскаженіші пси мирно лягали Наумикові до ніг, лижучи землю, де він стояв), — вища сила, яка повела Наумика в радянську різню народів, не виключене, так довго не посилатиме Наумикові смерти, як на плянеті криваво розпаношуватиметься сатана, навіть якби це й протривало до Страшного Суду, — імовірність, що її невдовзі після Наумикового відходу на Україну докладно з усіма можливими «за» і «проти», й зважував, слухаючи Худьові розповіді, Самійло Гаврись, ще заки до них підсів Віктор Платонович Кентавр. Властиво, Самійло Гаврись так одразу не зауважив, коли саме До їхнього товариства прилучився Віктор Платонович, бо як він постеріг (а постеріг він тієї хвилини, як вони удвох з Худьом на підставі цілком недвозначних ознак дійшли остаточної певности щодо Наумикової невмирущости), отож як він постеріг, що, крім Худя, за їхнім столом «У Медвідку», куди Гаврись частенько навідувався, вряди-годи затягуючи з собою навіть переважно непитущого Худя, аби послухати про його печери, що служили за барометр світових подій, — як він постеріг, що на нього, Гаврися, дивиться незнайоме кінське обличчя, Самійло уважніше глянув на непрошеного гостя й спитав, хто він, — на що у відповідь запитаний приємним, трохи захриплим баритоном відрекомендувався Віктором Платоновичем Кентавром, — прізвище, яке напевне не зачепило б Самійлового вуха, якби він раптом на свій не абиякий подив, оскільки він, Гаврись, випив лише кухоль пива та маленький коньячок і в його голові панувала ще повна ясність і порядок, якби він раптом не вгледів, що Віктор Платонович ззаду з-під піджака вилискує величезними гнідими крижами, котрі спочивають на трьох стільцях, що їх йому вже встиг принести догідливий кельнер.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”